Поговоримо про міфологію...

Маю на увазі в першу чергу міфологію історичну, але не тільки. По-перше - міфологію сучасну. Людина влаштована так, що без міфотворчості свого життя уявити не може. Лидина живе міфами і сама їх творить, практично щоденно. Частина з них вважається науковим знанням.
А ще, так вже історично склалося, що саме спільна міфологія і міфотворчість формують націю... Що приємно, так це те, що на даний момент в Україні цей процес - живіший усіх живих. Зараз якраз Схід Захід наздоганяє. Через кілька років міфлогема про східних українців "казацьких нащадків" утвердиться остаточно. В цьому відношенні, вже навіть не прогноз, а приктично наше сьогодення. Щоправда від того не зникне умовний розподіл на українців східних і західних, ось тільки головний месидж перших буде дещо змінено. Приблизно у такому ракурсі: "Ми - козацькі нащадки, по ходу всю історію вас усіх від всяких зайд захищали, а ви там на західній Україні за нашими спинами ховалися, з поляками домовлялися..." Отакоє от - за кілька років головні українські націоналісти змінять місце своєї дислокації.
Щоправда з більш давньою міфологією у нас біда. Ну ніяк, ніяк свій Гомер не знайдеться. А основа то яка благодатна! Знайшлася б людина, що на тій основі казочок понаписувала - грецька міфологія від заздрощів, мабуть, зовсім би зблякла.

Через кілька років міфлогема про східних українців "казацьких нащадків" утвердиться остаточно. В цьому відношенні, вже навіть не прогноз, а приктично наше сьогодення. Щоправда від того не зникне умовний розподіл на українців східних і західних, ось тільки головний месидж перших буде дещо змінено. Приблизно у такому ракурсі: "Ми - козацькі нащадки, по ходу всю історію вас усіх від всяких зайд захищали, а ви там на західній Україні за нашими спинами ховалися, з поляками домовлялися..." Отакоє от - за кілька років головні українські націоналісти змінять місце своєї дислокації.

Пожартую що збави боже нас від таких націионалістів, з малиновими прапорами та вічним потягом все взяти і поділити, як було за часів козаччини
Але насправді ви вірно вказали тренд - трохи прочухаються і прозріють, що Гетманщина (так!) це лівобережна частина, а правобережна була Королівщина Звідти вже рукою подати до гасел "дайте нам Гетьмана!" (сильного, справедливого, доброго та строгого). і буде як в казці про те, як Фродо пропонував Кольце Всевладдя одній білій ельфійській дамі.

До речі можна зробити навіть ПОДВІЙНУ рокировку (не все ж спостерігати). На Російській території биліни Київського ціклу завжди перебували під цензурою та мовчазним саботажем - больно тама антиімперські постулати (не замай чюжой землі) та прямих закликів лупасити все що нечесне, особливо боярів кособрюхіх. Ну не хочуть - не треба. Чому б і нам не взяти наше, що в нас взяли та не знають самі нащо воно їм? Уявіть собі зворотній ехвект

Щоправда з більш давньою міфологією у нас біда. Ну ніяк, ніяк свій Гомер не знайдеться. А основа то яка благодатна! Знайшлася б людина, що на тій основі казочок понаписувала - грецька міфологія від заздрощів, мабуть, зовсім би зблякла

Чесно, сам над цим думаю. І чим більше думаю, тим більше приходжу до висновку - от ти сам не робиш, хоча розумієш як це важливо. То й робі собі, або не сумуй що ніхто не робить. Отакі думки приходять.
Я навіть технологічно придумав як це зробити. За сучасною методикою, де "геній" потрібен лише в стадії ... редагування та упорядкування тексту!
Для цього є два шляхи (один одне не виключає) - першій це поп-жанр (насьогодні фентезі, завтра може бути інше), другий - це сакральний текст. Українська Біблія. Якщо цікаво, то можу навіть шепнути на вухо готову назву для другого (не власну вигадку а буквально скарб який валяється під ногами).
До речі, це визначення - скарб під ногами - НМД підходить взагалі до фольклорного та давньолітературного. Наскільки я розумію, нафта з газом відпочивають по зрівнянню з отим.

Прямо удивительно, что до сих пор Левобережные ( )не начали права качать кто больший националист...
/ па сикрету - я сам с Левобережья. Можно сказать, "кондовый"/

Большой Brazer пише:Прямо удивительно, что до сих пор Левобережные ( )не начали права качать кто больший националист...
/ па сикрету - я сам с Левобережья. Можно сказать, "кондовый"/

Бо тіко зараз почало доходити. Говорячі про "зараз" маю на увазі відтинок не більш як півроку. Ось ще троха почекайте. Будуть-будуть пояснювати, хто тут насправді Україну будував. Тут правда, теж треба не прогавити, щоб у дебрі не завернули - на кшалт "анархія-мать порядку"...

Tatarchuk пише:До речі можна зробити навіть ПОДВІЙНУ рокировку (не все ж спостерігати). На Російській території биліни Київського ціклу завжди перебували під цензурою та мовчазним саботажем - больно тама антиімперські постулати (не замай чюжой землі) та прямих закликів лупасити все що нечесне, особливо боярів кособрюхіх. Ну не хочуть - не треба. Чому б і нам не взяти наше, що в нас взяли та не знають самі нащо воно їм? Уявіть собі зворотній ехвект

Думку треба розвинути. Що саме пропонуєте з Київського циклу і під яким соусом?

Чесно, сам над цим думаю. І чим більше думаю, тим більше приходжу до висновку - от ти сам не робиш, хоча розумієш як це важливо. То й робі собі, або не сумуй що ніхто не робить. Отакі думки приходять.
Я навіть технологічно придумав як це зробити. За сучасною методикою, де "геній" потрібен лише в стадії ... редагування та упорядкування тексту!
Для цього є два шляхи (один одне не виключає) - першій це поп-жанр (насьогодні фентезі, завтра може бути інше), другий - це сакральний текст. Українська Біблія. Якщо цікаво, то можу навіть шепнути на вухо готову назву для другого (не власну вигадку а буквально скарб який валяється під ногами).
До речі, це визначення - скарб під ногами - НМД підходить взагалі до фольклорного та давньолітературного. Наскільки я розумію, нафта з газом відпочивають по зрівнянню з отим.

Та да - доки сам не зробиш - з місця не зрушить. "Нада шота делать" (с), однако.

Щодо варіантів - перший - ну просто дуже потрібен.
Щодо сакрального тексту - був у нас уже один такий, написав. Потім довго лаявся, що он диви десять років пройшло - ніхто не читає. Зараз кожна собака його генієм називає, але те, що він зробив так ніхто і не читає і замуляли вже до того, що й добрати, що саме він написав майже неможливо. Ви помітили наскіко темка про "кобзар" порожня? Так отож. складно у нас з сакральними штуками.

Але якщо вже знайшли скарб - розповідайте. Будем думать, до чого може в господарстві згодитись.

Щодо старої міфології. Чи знає панство зто такі Хухи?
Ще змогла згадати персонажів лісової пісні. Ото здається й все, що лежить на поверхні. Чи ні?
Ні, здається є ще й старий пантеон - сварог, перун, лель... але щось хоч би одного міфа з ними не пригадую...

Так що, пане Татарчук без Вашої технології, здається, ніяк.

Тут розмова буде сувора, академічна та прикладна в той же час Критична маса (три людини) вже є, отже розпочинаємо

Міфологія як технологія. Технологія ЧОГО саме? Як компонента - важлива та майже "необхідна та достатня" - технології "мнемотехніка", "мнемопсихотехніка", перепрошую за термінологію.
З одного боку завжди мнемотехніка йде по лінії "факти історичні" - "введення фактів в обіг" - "визнання їх авторитетами" - "викладання в школі" - "я це з шкільної парти знаю" - "це знають всі". Ця частина техніки має свою спеціфіку - або тотальне нищення правди, або усвідомлений інтерес (гранти, кошти, замовлення видавників, попит читателів) до якихось певних сторінок історії. Наприклад тих що нас звеличують або тих що нас принижують, або тих що принижують сусідів, варіанти є - але ідеологія всюди наявна, хвакт. У вільному суспільстві неможливо весь час брехати про історію, отже побудувати там міфологію неможливо, переконаний.
З другого боку мнемотехніка у 50% країн (цфра умовна) йде й по другій лінії одночасно - "факти культурні", власне це і є міфологія-без-ідеології (майже). Це модні пісні - які при тому є (або вважаються) старовинними, або принаймні вважається що це стилізація під старину. Це напрями поезії, прози і бознаще чого, цілі школи з "славетної старини". Критична маса як "геніїв", так і "обивателів" які з того пруться. Точніше - не генії і не обивателі, а розробники - користувачі.

Нас має цікавити ДРУГЕ. Ось чому, перепрошую за нудність. Бо міфологія НЕ ЗБУДОВАНА НА ДІЙСНО ФАКТАХ. Вона має до них відношення, але не є історією, а квазі-історією.
Це принциповий момент. До міфології не можна приміняти принцип "так такого ж не було!". Пехлеван-батир Рустам Слоновотєлий не існував, або існував у якості 2-20-200 прототипів, але перси та таджики знають слоновотелого Рустама краще, ніж Дарія та Ксеркса.
Оце і є головна (!) вимога до міфології. - Заповнювати собою те, що залишається неісторією.
Припустимо ми беремо козаччину. Припустимо, підкреслюю, бо не факт що то є самий ідеальний для нас матеріал. Дум - валом. Записи досі ведуться - напівсумашедшими ентузіастами, при чому всі як один з вищої освітою . Бо це невигідно, але вкрай цікаво (фонатам). Що маємо в такій ситуації. Маємо, насьогодні, що ніхто з людей, які вважають себе українцями, не знає козака Олексу Поповича. Не знає яка падла Барабаш (той, міфологічний). Не знає врешті решт хто такий королевич Радіслав, лепший друг Богдана. Хто ттакий гетьман Луговськой. "Не знає" - себто знає значно, на порядки менше ніж хто такий Лазаренко, Каганович, Брежнів, Бандера (історичний), Гітлер тощо.

Потужна міфологія - це ситуація аждонавпаки. Вона в максимумі призводить до такого: історичне знання стає прерогативою виключно істориків, політики в неї не лізуть, бо усвідомлюють що вони неісторики. Максимум можуть нею цікавитися, як от ми з вами можемо цікавитися макраме, кокусами в США чи творчісттю Подерев\янського.
Обиватель - мещанін - споживач ТАКОЖ не думає (як от зараз), що історію він знає. Так само як ми з вами НЕ думаємо що знаємо фізику не гірше фізиків, хімію не гірше химиків, лінгвістику краще лінгвістів, а японську краще японців.
Цей рівень досягається якраз існуванням потужного сектору мнемотехніки - культурна мнемопсихотехніка, або власне культурна міфологія. Це - те що доступне людям всіх нахилів (візуалам, аудіалам та інш.; хвізикам, лірикам, та інш; ксенофобам, гомофобам, гомосекам, та інш )

Якби (в наведеному прикладі - козаччина) в нас була АМЕРИКАНСЬКА СТАДІЯ розвитку, то ми би знали (в середньому по лікарні) 3-30 імен козаків, 2-10 імен ворогів (барабашів), 20-50 пісень "аля козак" (від естради до фолку), і при тому - не знали б хто такий Кушнарьов, хто така Ана-Іна Германівна Стецків ("а що це різні люди?"). Це американська сучасна (років так 100) стадія - ковбої, гангстери, отці-засновники, мейфлауер, перша людина в Техасі, індіанці, перша жінка в кольоровому фільмі, перший негр в німому кіно. При незнанні "хто такий Обама".

Перепрошую за "том перший", дліннючий текст. Наперед (після перекуру) обіцяю - писатиму цікавіше і ... конкретніше

Що я знаю про Латвію? От вгадайте. Я не латиш, дідусь литовець, але то не латиш.
Отже. Домський собор. Бульвар Райніса. Власне Райніс. Лачплесіс. Все! Мені (іноземцю) цього достатньо, щоб бути в Латвії адекватом. Чому? Не з-за Собору, не з-за Райніса (їхне "все"). Ніфіга! З "Лачплесісу". Автора якого я (чесно слово) не пам\ятаю.
Це - приклад успіху латишів. Перший рівень - знати що Латвія це Лачплесіс, другий рівень - правільно навчитися вимовляти це ім\я. Третій рівень - знати що Райніс багато писав про Лачплесіса. Четвертий - знати що Лачплесіса написав не Райніс. П\ятий рівень - впізнавати Лачплесіса на картинках, шостий рівень - знати що його ім\я перекладається як Ведмедевухий. Сьомий (останній!) рівень наближення, який далеко не обовязковий - це нелатишу знати сюжет Лачплесіса, або сильні місця в Лачплесісі, або вплив Лачплесіса на ... (вписати потрібне, він на всьо вліял, ви что не зналі???)

Ключовий - першій рівень. Чому латиши не люблять німців? - Ви що, з ними ж воював ще Лачплесіс. Чому латвійці трохи зневажають літовців? - Елементарно, бо вони згадані в Лачплесісі мельком і як дуже наївні дикі люди. Чому лативійці завжди чинять опір росіянам - Ви що, він ніколи не любив криіве крівейтів, читайте Лачплесіса. Чому стільки руськомовних в Ризі - читайте Лачплесіса! Чому Латвія не завжди була незалежною - читайте про смерть Лачплесіса та пророцтво! І так далі.

Порівняймо з Шевченко, Кобзарем. Кобзар - це Райніс, але це не Лачплесіс. Він не став "всім", автор здається ставів перед собою не більш індивідуально-творчі цілі, ніж Райніс. Райніс жив, Райніс помер, Райніс смертний. Шевченко теж. Райніс жив в колоніяльній імперії, писав собі, страждав, робив справу. Шевченко теж.
Шевченко НЕ похований в невідомому місці (на дні озера, під Печерою, в Херсонесі), НЕ обіцяв повернутися (прокинутися, прилетіти), НЕ полишив сотню таємних синів (дочок, хресників), і так далі. Це вміли інші люди. Це робив козак Мамай. Це робив Кармелюк. Це робив Байда. Це робив Ілля Муровлянін. Це робив Іван Дурник. Це робили сотні персонажів (не історичних постатей) - але їх не знають краще за Кобзара. Ба навіть - їх "не знає" твір "Кобзар"!

Цей "томік" я пишу виключно символічною мовою.
Звідки я знаю, що німці завжди (ЗАВЖДИ) перемагатимуть на Заході, завжди намагатимуться дружити з Сходом, завжди будуть обманутими на Сході і завжди гинутимуть героїчно та безглуздо? Звідки я також знатиму, що в німців всі герої та тирани жахливо гинутимуть, а правитимуть веселі хитрі купці?
Бо нібелунги - так і робили. Кошмаріли всіх на Заході від себе. Намагалися дружити з коварним Аттілою (міфологічним). Вбиті були через так ним і не зрозумілі інтриги при дворі Аттіли. Не боялися власних богів. Дозволяли їм гинути. Стражалися проти них.

Оце є роль міфології в квазі-історичному розвитку своєї нації.

Зауважте. Приблизно 50% країн та народів НЕ мають потужної культурної міфології. (Не плутати з історичною міфологією, яка існує на місці історії академічної або за її рахунок).
Хто це за країни? Вони дуже різні. Італія. Литва. Україна. Греція. Албанія. Польща. Словаччина. В них є давні цівілізації. В них є національні герої. В них є літописи. В них немає епосу.
Є такі країни, які б не відбулися як країни без епосу. Іспанія без Сіда Компеадора. Шотландія без феннів. Ірландія без Кухуліна. Британія без Артура і Робіна. Латвія (не Курляндія-Ліфляндія) без Лачплесіса. Киргизія без Манасу.
Є країни щасливці. Вони мають епоса, але могли би існувати без нього... Деякий час. Вони можуть собі це дозволити. Певний час. Але чомусь епос бережуть. Бо колись він їм дуже допоміг, а чи допоможе потім - побачимо. Це ми історики думаємо що Францію спасла Жанна д\Арк, а потім Наполеон, а потім війська союзниікв. А вони думають, що то Шарлемань, Ожьє Датчанин та Ролан із Олів\є не дадуть цій країні зникнути.
Є країни нещасливці. Це ті, що маючи епичний матеріал (фактично - готовий, величезний, але необроблений епос), ним не користуються. Колись користувалися (а звідки ж епічний матеріал?), а тепер - ні. Повбивали всіх хто користувався. Або висміяли всіх хто користується. Або не рекомендували дітям читати. І дорослим на роботі також не рекомендували. І редакторам. І цензорам. А академикам порекомендували написати, що то власне і не епос а казка.
Росія - класичний приклад. Україна - класичний приклад.

В третьому томіку ми розглянемо що ж таке міфологічний епічний матеріал. Той який в нас валяється прямо під ногами. Той який може бути нашим мечем короля Артура, нашим золотом нібелунгів, нашою іліадою, нашою махабхаратою.

Отжеж! куда-то реплику на первую часть похерил
Давным-давно знал эти имена -Барабаш, Попович, Радислав, Луговской ...Отец много чего рассказывал. За десятилетия выветрилось все из головы. Помню, что Барабаш, таки, падла еще та! Почему - не знаю. Козака Поповича постоянно путал с более ранним Поповичем. Радислав, Луговской...совершенно стерлись!

Tatarchuk пише:Ліричний відступ. Зараз на ВФ висить стаття про те, що не могли козаки прив\язати Галю до сосни. Що це мабуть були хозари. Я навів там інші різні - всі як одна ненаукові - версії. Це гарна ілюстрація того, що науково трактувати - шукати (вдумайтеся в словосполучення) історичну правду в фольклорі - справа неблагодарна. Шукати там можна тільки історичні сліди, а не правду чи брехню. Бо Гомер не брехав і не казав правду, коли співав про Рожевопресту Еос.

Запросто могло бути з козаками! В батькiвскiй бiблiотецi ,була книжечка десь так 18 столiття (точно не пам"ятаю) , щось про суди часiв Гетьманщини. Виключно однi факти! Там таке... Козаки, ще тi розбишаки були.
Читать трудновато было, сами понимаете .А еще были и рукописные (глаголицей), эти , ваще, наполовину были непонятны. Сохранились ли? Не знаю, столько лет прошло!... Буду в отчем доме - поищу.

Ну добре, якщо вже надівати окуляри історика - то запросто могли бути.
А якщо ще й лезу Оккама взяти в руки... то хозари не потрібні
Байда Вишневецький й не таке творів.
Але що симптоматично. От через такі штуки - "це неправда, це не про нас" - в тій такі Росії позбулися власного епосу, а поступово й фольклору.
В Україні таке саме відбулося під наглядом радянської влади.
Були країни які не повелися. Хоча й існувала "карело-фінська" версія Калевали, назло буржуазно-фінській, але вона явно було хужеє і не набула популярності.

Подивіться на цей текст.

Во стольном городі во Києві, у ласкового князя Володимира, заводився в князя почесний пир, на многі князя, на бояра, і на всі поляниці удалиї. Всі на пиру напивалися, всі на пиру наїдалися, всі на пиру да пьяні-веселі.
Говорить Володимир стольно-київський:
- Ай же ви князі мої, бояра, сильні могучі богатирі! А кого ми пошлемо в Золоту Орду, виправляти дані-виходи за старі года, за нові года - за дванадцать літ?
- А Альошу Поповича нам послати!

Скажіть, чи можна по-вашому в такому вигляді видавати його на ... українській мові?
Чи є принципові вади, які не дозволяють - фактично - переробляти народного говора на рівні суто "вордівському", тобто без перекладу з мови на мову?
Я гадаю що нема. Більш того: наведений - один з найбільш русифікованих текстів!

Таким чином знімаю питання, що биліни не належать до української літератури, якщо це просто напросто розпочати. Давні літописи буде треба справді перекладати. А от пісні донських (!) казаків про тих же богатирів, як і Пісні Заозерья, настількі наближені до української, що багато сучасних ораторів може позаздрити.

Отже, залишається друге питання - чи варто культивувати в Україні міфологію про Київське князівство, про галицьких богатирів, про деякі князівства що лежать наразі за межами країни. Як на мене, протипоказників НЕМА. При чому зараз нема, а років за двадцять може й будуть - бо дурням (як от мені) думки приходять в голову одночасно. І не обов\язково в одній тій самій країні

Щодо першого тому - то окрема розмова. Поговоримо. Щодо наступних текстів - згода. Нехай буде Київський цикл. Взагалі, пан Татарчук правий - спадок Русі в нас вже зовсім віддали на відкуп сусіду і призабули грунтовно. Хоч я коли говорила про "давню міфологію" взагалі мала на увазі дохристиянський період. Хоч водночас навмисне і межі розкидала - від давньої до сучасної, хай обирається що цікавіше. Вийшло, що цікавіше Русь. Ок. Нехай так і буде.

Спробую пояснити.

Tatarchuk пише:Що я знаю про Латвію? От вгадайте. Я не латиш, дідусь литовець, але то не латиш.
Отже. Домський собор. Бульвар Райніса. Власне Райніс. Лачплесіс. Все! Мені (іноземцю) цього достатньо, щоб бути в Латвії адекватом. Чому? Не з-за Собору, не з-за Райніса (їхне "все"). Ніфіга! З "Лачплесісу". Автора якого я (чесно слово) не пам\ятаю.
Це - приклад успіху латишів. Перший рівень - знати що Латвія це Лачплесіс, другий рівень - правільно навчитися вимовляти це ім\я. Третій рівень - знати що Райніс багато писав про Лачплесіса. Четвертий - знати що Лачплесіса написав не Райніс. П\ятий рівень - впізнавати Лачплесіса на картинках, шостий рівень - знати що його ім\я перекладається як Ведмедевухий. Сьомий (останній!) рівень наближення, який далеко не обовязковий - це нелатишу знати сюжет Лачплесіса, або сильні місця в Лачплесісі, або вплив Лачплесіса на ... (вписати потрібне, він на всьо вліял, ви что не зналі???)

Ключовий - першій рівень. Чому латиши не люблять німців? - Ви що, з ними ж воював ще Лачплесіс. Чому латвійці трохи зневажають літовців? - Елементарно, бо вони згадані в Лачплесісі мельком і як дуже наївні дикі люди. Чому лативійці завжди чинять опір росіянам - Ви що, він ніколи не любив криіве крівейтів, читайте Лачплесіса. Чому стільки руськомовних в Ризі - читайте Лачплесіса! Чому Латвія не завжди була незалежною - читайте про смерть Лачплесіса та пророцтво! І так далі.

Порівняймо з Шевченко, Кобзарем. Кобзар - це Райніс, але це не Лачплесіс. Він не став "всім", автор здається ставів перед собою не більш індивідуально-творчі цілі, ніж Райніс. Райніс жив, Райніс помер, Райніс смертний. Шевченко теж. Райніс жив в колоніяльній імперії, писав собі, страждав, робив справу. Шевченко теж.
Шевченко НЕ похований в невідомому місці (на дні озера, під Печерою, в Херсонесі), НЕ обіцяв повернутися (прокинутися, прилетіти), НЕ полишив сотню таємних синів (дочок, хресників), і так далі. Це вміли інші люди. Це робив козак Мамай. Це робив Кармелюк. Це робив Байда. Це робив Ілля Муровлянін. Це робив Іван Дурник. Це робили сотні персонажів (не історичних постатей) - але їх не знають краще за Кобзара. Ба навіть - їх "не знає" твір "Кобзар"!

Щодо Кобзаря - помиляєтесь, шановний. Хоч це і не Ваша помилка - це, наслідок плідної роботи наших доблєстних літерурознавців. Бо - пам'ятаєте, у Льюіса Керола - "жити-то він жив, а ось бути його не було..." У випадку з Кобзарем ми маємо - окремо Кобзар Т.Шевченка (Лачплесіс), окремо - поет Тарас Шевченко (Райніс). Для того, щоб ці поняття змішати-перешішати в наших головах потрудилося не одне покоління долесних фальшувальників. Бо, насправді, у книги "Кобзар Т.Шевченко" на обкладинці прізвище автора не зазначено - твір анонімний. "Євангліє от Лукі", "Повесті Бєлкіна", "Кобзар Т.Шевченка". В даному випадку "Шевченка" за правилами тогочасної мови відповідає на питання "хто", а не за сучасними - "чий". Тобто, на обкладенці зазначено прізвище невідомого кобзаря, який навіть імені не має. Те, що прізвище співпадає з реальним прівищем поета - додатковий рівень містифікації, на якому Шевченко і погорів... Отже, Кобзар Т.Шевченка - умовний автор, діючий песонаж, ліричний герой цього твору.
Це не моя теорія. Знаєте, все так чітко стає на свої місця як тіко починаєш читати рецензії того часу на вихід Кобзаря, що аж лячно стає.
Але, про Кобзаря окремо - домовились починати з Київського циклу - значить так і зробимо...

Tatarchuk пише:Цей "томік" я пишу виключно символічною мовою.
Звідки я знаю, що німці завжди (ЗАВЖДИ) перемагатимуть на Заході, завжди намагатимуться дружити з Сходом, завжди будуть обманутими на Сході і завжди гинутимуть героїчно та безглуздо? Звідки я також знатиму, що в німців всі герої та тирани жахливо гинутимуть, а правитимуть веселі хитрі купці?
Бо нібелунги - так і робили. Кошмаріли всіх на Заході від себе. Намагалися дружити з коварним Аттілою (міфологічним). Вбиті були через так ним і не зрозумілі інтриги при дворі Аттіли. Не боялися власних богів. Дозволяли їм гинути. Стражалися проти них.

Оце є роль міфології в квазі-історичному розвитку своєї нації.

Зауважте. Приблизно 50% країн та народів НЕ мають потужної культурної міфології. (Не плутати з історичною міфологією, яка існує на місці історії академічної або за її рахунок).
Хто це за країни? Вони дуже різні. Італія. Литва. Україна. Греція. Албанія. Польща. Словаччина. В них є давні цівілізації. В них є національні герої. В них є літописи. В них немає епосу.
Є такі країни, які б не відбулися як країни без епосу. Іспанія без Сіда Компеадора. Шотландія без феннів. Ірландія без Кухуліна. Британія без Артура і Робіна. Латвія (не Курляндія-Ліфляндія) без Лачплесіса. Киргизія без Манасу.
Є країни щасливці. Вони мають епоса, але могли би існувати без нього... Деякий час. Вони можуть собі це дозволити. Певний час. Але чомусь епос бережуть. Бо колись він їм дуже допоміг, а чи допоможе потім - побачимо. Це ми історики думаємо що Францію спасла Жанна д\Арк, а потім Наполеон, а потім війська союзниікв. А вони думають, що то Шарлемань, Ожьє Датчанин та Ролан із Олів\є не дадуть цій країні зникнути.


В третьому томіку ми розглянемо що ж таке міфологічний епічний матеріал. Той який в нас валяється прямо під ногами. Той який може бути нашим мечем короля Артура, нашим золотом нібелунгів, нашою іліадою, нашою махабхаратою.

Гм, а чого це Ви Грецію віднесли до країн, які не мають потужного епосу? Чи вони власний давньогрецький не їдять?

Tatarchuk пише: Є країни нещасливці. Це ті, що маючи епичний матеріал (фактично - готовий, величезний, але необроблений епос), ним не користуються. Колись користувалися (а звідки ж епічний матеріал?), а тепер - ні. Повбивали всіх хто користувався. Або висміяли всіх хто користується. Або не рекомендували дітям читати. І дорослим на роботі також не рекомендували. І редакторам. І цензорам. А академикам порекомендували написати, що то власне і не епос а казка.
Росія - класичний приклад. Україна - класичний приклад.

Воно то так, але не зовсім. І винищили, і не рекомендували, але не просто порадили сказати, що то казка - то ще й чужа казка, не наша. А те, що у казку перетворити не вдалося - всьодно, до рівня шароваршини і не вище. Ну, а вже ж те, що лише обмежене коло і раніше знало - те винишували остаточно...

Tatarchuk пише:Подивіться на цей текст.

Во стольном городі во Києві, у ласкового князя Володимира, заводився в князя почесний пир, на многі князя, на бояра, і на всі поляниці удалиї. Всі на пиру напивалися, всі на пиру наїдалися, всі на пиру да пьяні-веселі.
Говорить Володимир стольно-київський:
- Ай же ви князі мої, бояра, сильні могучі богатирі! А кого ми пошлемо в Золоту Орду, виправляти дані-виходи за старі года, за нові года - за дванадцать літ?
- А Альошу Поповича нам послати!

Скажіть, чи можна по-вашому в такому вигляді видавати його на ... українській мові?
Чи є принципові вади, які не дозволяють - фактично - переробляти народного говора на рівні суто "вордівському", тобто без перекладу з мови на мову?
Я гадаю що нема. Більш того: наведений - один з найбільш русифікованих текстів!

Таким чином знімаю питання, що биліни не належать до української літератури, якщо це просто напросто розпочати. Давні літописи буде треба справді перекладати. А от пісні донських (!) казаків про тих же богатирів, як і Пісні Заозерья, настількі наближені до української, що багато сучасних ораторів може позаздрити.

Отже, залишається друге питання - чи варто культивувати в Україні міфологію про Київське князівство, про галицьких богатирів, про деякі князівства що лежать наразі за межами країни. Як на мене, протипоказників НЕМА. При чому зараз нема, а років за двадцять може й будуть - бо дурням (як от мені) думки приходять в голову одночасно. І не обов\язково в одній тій самій країні

Перекладу воно не потребує - і Ви це чудово знаєте. Щодо культивування - треба. Але, одразу треба готувати си морально до шаленого опору. Але, як на мене, "іскуство вимагає жєртв" - тим більш, коли мова йде про набагато більш серйозні речі - міфологію, героїчний епос, тощо... На власному досвіді можу засвідчити, що, скажімо, той самий Вороніж Харківської губернії ще пам'ятають хто вони родом. Не всі, звісно, але пам'ятають. І Кубань пам'ятає. От тіко навіть коли вони там якось порпаються і щось робити намагаються - тут, в Україні, реакція нульова. Навіть гірше. А це, завжди працює проти нас...

http://litopys.org.ua/hrushukr/hrush4.htm
Від пана Грушевського в Україні - нікиди. Те, про що почали говорити - переважно т.з. Богатирський цикл, але може й що інше згодиться.

Ось, розумниця Гугля підказала ще дещо і по "географічному аспекту"
http://www.haidamaka.org.ua/0094.html - українські билини у Поморії (новгододські відголоски)

Тепер бажано було б визначитися, чи варто зосереджувати увагу на т.з. світотворчіх - мітологічні мотиви (Святогор, Микула Селянинович, Вольга Всеславич, почасти Ілля Муромець). Чи, може у випадку творення Світу варто буде згодом пошукати щось більш давне, навіть, направду дохристиянське, а може - хтозна, воно якийсь симбіоз утворить...

Зараз я коротко відреагую на ваши зауваження щодо Кобзара. Так, я в буквальному сенсі не в темі - читач художньої літератури в мені ніякий, а читач поезії - просто відсутній. Так сталося, що з дитинства я почав відчувати брак часу на - термінологія моя - малоінформативну літературу, і вже тоді замість приступити до художнього твору, читав вступ видавця та - особливо ретельно - всі коментарі наприкінці тексту ... щоб потім вирішити для себе, чи варто вбивати час (термін знову внутрішній, сорі) на твір взагалі.

Разом з тим, я терпляче (якщо так можна сказати коли тобі щось подобається) читав всі - байдуже, поетичні чи прозаїчні - твори міфологічного, епічного, фольклорного жанрів. Вони завжди здавалися мені настільки інформативними (!), що будь-який авторській твір, в якому проскользує "что ел, что пел, о чем подумал наш автор, будучи в Египте", здавався мені (і досі таке враження) напрочуд егоцентричним, нецікавим - у порівнянні з одним-єдиним гіпертекстом: міфологія, епос, фольклор, сакральна література. Тільки щось неймовірно притягуюче залишилося в авторських текстах багатьох античників, і то я потім дізнався від них самих: "то є крохи з розкошного столу Гомера"

Здавалося б, до чого цей ліричний і егоцентричний відступ. До тези, що міфологія - це абсолютно деідеологізована, деавторізована, де-терміново-обумовлена і багато ще чого "де-" література.
В нас на узбережжі повним повно чудових камінців різного кольору, що їх щоденно вимиває та забирає назад море. Колись це були гострі, некрасиві каменюки. А під постійним, тисячи тисяч разів - і кожного разу по-різному - шлифування їх водою навіть осколки від пляшки становляться гарними зеленими та жовтими "окатишами", через які дитина може з захопленням дивитися на світ!

За моєю теорією, яка втім лежить на поверхні, саме це відбувається і з фольклором, міфологічними сюжетами, епічними творами. Море людських талантів - не геніїв, а таких само потужних, як "морська хвиля" порівняно із морем - шліфувало й шліфувало чиїсь жарти, чийсь сум, чиїсь історії та влучні спостереження. Коли неможливо було обрати якійсь один варіант, то "море" робило два, три варіанта, проводило "контамінації сюжету", відсікало щось одне, додавало інше.

"Кобзар", на мою хвору думку, був новаційним твором, твором в якому відчутно автора, автор хотів чи ні - але наповнив його собою. Він був як і багато творів романтизму - оригінальним, революційним тощо, але не брав камінців, що валялися прямо під ногами, а вперто робив своє.
Як не дивно, але майже протиположна судьба чекала на сучасника Шевченка - Пашу Рибнікова. Він не по своїй волі очутився на Поморьї, і від нудьги та молодіжної енергії почав записувати "пісні народів северу". Коли сталася оказія, передав їх "в центр". Маститий вчений Гільфердінг обстібав записи, мовляв скільки таких юношів вже написало свої тексти видаючи їх за народний епос. Суперечка дійшла до того, що самого Гільфердінга відправили в експедицію - з чіткою метою розоблачити Рибнікова. І тільки там Гільфердінг - от які були професора, не те що зараз - змінів свою думку: Паша Рибніков - не юний макферсон, а ідіот, який сидів на приїску із золотом та відсилав якесь олово Власне так на короткий час в Росії знову вспихнула та швидко й згасла цікавість до билін або "старин".

Якщо суто текстологічно, то "Кобзар" просто не міг стати визнаним епосом, бо не мав ані головного персонажу, ані обовязкової НЕреалістичної, мистично-фантастичної компоненти, ані таких врешті-решт трьох китів епосу, як-от "міфічний початок історії", "хеппі-енд" або "жахливий / героїчний кінець", "цікавий та ясний читачу будь-якого рівня та віку сюжет". Втім, його однодумці типу Шафаріка також не створили чогось справді епічного. (Примітка про термінологію: наприклад "Война и мир" Толстого в цьому розумінні також не є епос, хоч його часто звуть епопеєю).

Втім - це не значить нічого про літературні риси твору. Тим більше від мене, людини яка на літературі художній занадто далека від теми. Я просто докладно перелічив тези, чому НМД не Кобзару бути націєутворюючим епосом. До речі, зрозумійте мене правільно, але за фольклорними показниками "Енеїда" та "Діканька" куди ближчі до цього!

Никто никуда не убег! Читаем пока....

Гм, а чого це Ви Грецію віднесли до країн, які не мають потужного епосу? Чи вони власний давньогрецький не їдять?

Не їдять абсолютно. Бо, бачте, православні вони, а це язичництво. Не довго думаючи, турки після встановлення демоісламської секулярної держави, витратили два покоління дослідників та ідеологів - бац! і турецькі школяри тепер вивчають Троянську війну як своє, а греки (маю на увазі в Греції, бо діаспора різна буває) умолодили себе - тепер в них історія починається не з давних часів олімпійської тусовки, а наче в сербів - "з приходу турків".
Звісно я дещо утрирував: в історії воно викладається. А от в просвітництві - зась. Відкриваємо багатотомну енціклопедію "Еллініка", навіть примружуємо очі від задоволення - грецькі букви, меандром вишиті по сторінках... листаємо букву "А(льфа)", знаходимо перше ж знайоме - Аполло. Бачимо: 1) величезна стаття про успіхі, історію, голи-рахунки, тренерів етц. команди (з футболу здається) "Аполло". Із фотками і таблицями. 2) косий абзац, в якому на гарній грецькі мові написано: "Аполло - давній язичницький бог. В Новому нашому Господа нашого Христоса Завіті сказано (послання такого-то таким-то), що останнім часом люди коять мерзоту молячися Аполлону". ВСЕ.
Нічого не нагадує?

Tatarchuk пише:
Нічого не нагадує?

Ще й як нагадує.
Але це вже з розряду історичної пам'яті - визначилися, записали в підручник - і так і живуть. Наслідки бувають різними. Але про це окремо

by Большой Brazer on Tue Jan 22, 2008 12:09 am
Никто никуда не убег! Читаем пока....

Як казали у одному фільмі, "приєднуйтеся, пане бароне"

Squirrel on Mon Jan 21, 2008 12:04 pm
Тепер бажано було б визначитися, чи варто зосереджувати увагу на т.з. світотворчіх - мітологічні мотиви (Святогор, Микула Селянинович, Вольга Всеславич, почасти Ілля Муромець). Чи, може у випадку творення Світу варто буде згодом пошукати щось більш давне, навіть, направду дохристиянське, а може - хтозна, воно якийсь симбіоз утворить...

Оце суттєвий момент, але він не має такої реальної діхотомії, як от в випадку про Грецію та Аполлона.
Почну з твердження, або тези, що поділ сюжетів на міфологічні, історичні, космологічні етц. - це продукт теж міфології але наукової. І несе на собі просто відмітку ХІХ століття. В якості прикладів можу навести як один тий самий сюжет "беззаперечно" відносять до чого завгодно - обмежуся Іллєю Муровлєніном як а) інкарнацією Перуна та святого Іллі, 2) хтоничної сили, 3) фаллоімітатора (пардон, це з фрейдістів), 4) реальним моравлянином Х століття, 5а-б-в) реальними істотами інших епох, 6) сутністтю руського народу, 7) місцевим богом Мурома, делегатом у фольклор від фіноугрів, 9), 10), 11) ...
Те саме з Волхом-Вольгою-Всеславичем-Святославичем (блін кого в ньому тільки не впізнавали), Микулою (теж від пахаря який фалоімітує щось над землею - до дідуся Добрині Нискинича), багатомученого Ольоши, Добрині етц.

Я думаю, що первісне, себто те для чого власне наши пращури переспівували міфи - не має жодного відношення до вторинного, себто думок Афансьєва, Рибакова, Грекова, Калугіна, Аарне, Томпсона, Демізеля, і прочих "богатирєвєдів".
Як найкраще встановити що ж там, не приєднуючися до множини власних новітніх Афанасьївих? Себто не творячи власної "прикінцевоїта остаточної" теорії.
Найкращій засіб НМД - це включати всі епізоди, всі версії, всі контамінації, не сушачи собі голову що той "явно язичницький", "це явно пізніша вставка", "це явно редакція Кирши під впливом Петра І", тощо. Це все одне що (в наведеному вище прикладі про пляж та хвилі) - відбирати "правільні" камінці, судячи з їхньої форми про їхню "суть".

Одже - пам\ятаєте мій анонс-заявку на вступ до теми? Мовляв знаю механізм як левову долю роботи робити "без геніїв", суто роботами-кіборгами?
Так от, механізм полягає у тупому зборі корпусу фрагментів (не по сюжетам які схожі, не по уявної належності когось до одного "кругу" а когось до іншого), а за простою формальною ознакою: ПРО КОГО йдеться в тексті.
Про другий етап (на якому знадобиться "геній") - потім. Наразі я наведу приклад створення "Фрагментів раньогрецьких філософів" Дільса-Кранця.
Хто тільки і як тільки не ТРАКТУВАВ та ТЛУМАЧИВ філософів. Один взяв той фрагмент, другий його відкинув і розвинув інший... Третій приписує четвертому явне переспівування думок п\ятого...
Дільс та Кранц - вони німці й є німці Взяли та склали із німецькою педантичністтю повний (на їх час) збірник ВСІХ фрагментів. Навіть не ділячи їх на "філософські", "космологічні", "біографічні", а тим більше - ні в якому разі! - на "сумнівні", "достовірні", "типові", "нетипові".
Панство, я реально захоплений цими молодиками - вони перевернули в буквальному сенсі вивчення античних досократиків. Тепер ми не маємо читати статті "Об одном интересном фрагменте Гераклита" Хабермаса! Це пійшло в історіографію питання, або якщо хочете - в "історію болєзні". Ми можемо самі ознайомитися із гарними перекладом та оригіналом всіх фрагментів Геракліта, самим обрати певну класифікацію з запропонованих або - використовувати самим власну. (Зазначу - якщо вивчення досократиків було практично СТВОРЕНО ними цим твором, то вивчення сократиків - докорінно змінено; при тому Дільс та Кранц взагалі не виклали жодної концепції та свого ставлення до авторів! Що робить їм велику честь. Вони дозволили говорити грекам, а не їхнім інертрпеаторам)

Тепер давайте подумаємо: навіщо й нам інтертрепатори та папи-попи-пастори посередники між нами да пращурами?

Отже, кому ліньки буде читати моє простирадло - прочтить оце: фіксувати всі варіанти. Крапка.

ПС. Етично-естетичний сенс пропонованого такий: давайте будемо вважати за умовчанням, що ми безумовно тупіші за пращурів, принаймні за самих геніальних та анонімних з них; і що ми не можемо цензурувати їхніх думок під виглядом "вилучення помилок", бо ми - тупіші

Tatarchuk пише:

Тепер давайте подумаємо: навіщо й нам інтертрепатори та папи-попи-пастори посередники між нами да пращурами?

Отже, кому ліньки буде читати моє простирадло - прочтить оце: фіксувати всі варіанти. Крапка.

ПС. Етично-естетичний сенс пропонованого такий: давайте будемо вважати за умовчанням, що ми безумовно тупіші за пращурів, принаймні за самих геніальних та анонімних з них; і що ми не можемо цензурувати їхніх думок під виглядом "вилучення помилок", бо ми - тупіші

Інший може б сперечався - я не буду. Праві Ви, пане... енциклопедисте.

Це я до того, що з моєю спеціалізацією на двадцятому сторіччі, чесно кажучи, важко уявити обсяг робіт. Грубезний вийде томик, а мо' й не один, чи не так?

Щось мені підказує, що тут не геній-редактор потрібен, а натовп трудоголіків, якого у нас наразі немає... Але складать будем. За яким принципом?
Тексти чи посилання і бібліографію окремо?

І ще, подумалось, якби ось такий "збірник радянського фольклору" зробити. Уявляєте, яка цікава могла б вийти штука, і як би вона зараз читалась.

Юрій Левенець

РОЛЬ НАЦІОНАЛЬНОГО МІФУ У ВІДРОДЖЕННІ НАЦІОНАЛЬНОЇ CBІДOMOCTІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ



У сучасній науковій думці усталеним є уявлення про те, що у будь-якому суспільному організмі існують певні домінуючі колективні стереотипи. При аналізі змісту етнічної самосвідомості особливий акцент припадає саме на етнічні стереотипи. Їх зміст полягає у формуванні колективних образів та уявлень (етностереотипів) у окремих етнічних спільнот стосовно інших, та про власну етнічність (автостереотипи). Етнічні стереотипи є значним фактором самоусвідомлення та фіксації власної етнокультурної ідентичності, потужним чинником її згуртування. Певна кількісна i якісна сума позитивних або негативних стереотипів (упереджень, забобонів, ідеалізацій тощо) здатна трасформуватись у цілковите захоплення чи повну відразу до інших етносів. Подібні раціональні та ірраціональні стереотипи складаються з діалектичної взаємодії та суми колективних (родових) світоглядних орієнтацій, тобто раціональних, випрацюваних у процесі історичного розвитку світобачень, i колективного підсвідомого (архетипів) - власне міфологічних уявлень. У свідомості народу наявна сукупність казок, легенд, переказів тощо, які є творінням загальнонародної фантазії, що відтворює дійсність у формі чуттєво-конкретних образів. "3 точки зору самої міфічної свідомості не можна сказати, що міф - це фікція i гра фантазії, він є "найбільш яскравою i справжньою дійсністю"1.

Виник міф як первинна форма цілісного дотеоретичного загального світогляду. Він є невід'ємною складовою будь-якого типу культури.
Розрізняючи класичну міфологію, як тип культури, що ґрунтується на архаїчних формах ментальності, i сучасну міфологію, що є феноменом вкраплення міфу в неміфологічну культурну традицію. В структуру класичної i сучасної міфології входить історичний компонент соціально-політичної міфології.


На думку А. Петруччані, існують дві соціальні концепції, які можуть бути виражені лише в міфологічній формі. Перша пояснює походження суспільства. Друга - утопія, що дає уявлення про кінцеву, найбільш досконалу форму суспільного устрою, на створення якої мають бути спрямовані всі сили суспільного жигтя2.

I в первісному, i в сучасному суспільстві діє онтологічна концепція: предмет або дія стають реальними лише в тій мірі, у якій вони імітують чи повторюють архетип. Реальність у цьому випадку досягається виключно шляхом повторення або участі. Звідси прагнення людей бути архетипічними i парадигматичними. Згідно з концепцією М.Еліаде, при відтворенні певних ритуально-архетипічних сакральних дій, імітації архетипів (жертвоприношення), людина переноситься у міфологічну епоху, де вперше з'явилися архетипи.

Історичний час має конкретний соціально-історичний зміст, він є специфічною формою існування соціальної цілісності. Категорії соціального простору i часу сьогодні недостатньо досліджені політичною наукою i, зокрема, історією політичної думки. Між тим, як зазначає О.С.Мадатов, лише виділення єдиного політичного просторово-часового виміру дозволяє зрозуміти специфіку історичних типів i форм демократії i відповідати на питання, чому в рамках певного історичного часу однакові форми демократії успішно функціонують в одних країнах i виявляються неефективними в інших3.

Для вирішення проблеми місця i ролі національного міфу у відродженні національної свідомості необхідно розглянути поняття "національний міф". Національний міф є результатом символічного сприйняття подієвого перегібу історії, яке свідомо i несвідомо типологізує певну кількість i якість відповідних ситуацій, що відбулися в минулому. Цей міф, як універсальна форма дотеоретичного світогляду, наявний в усіх сферах духовно-теоретичного опанування дійсності (міфи масової свідомості, пізнавальні міфи, ідеологічні та мистецькі міфи). Biн міститься в тих сферах людського існування, де раціоналістичне світосприйняття або не посідає панівного становища, або втрачає його. В динаміці культурних процесів такі ситуації породжені, як правило, глобальними (зміна ідеалів раціональності, пошук світоглядних підвалин нової історичної доби, перетворення суспільного устрою) або локальними (виникнення нових історичних фактів, нових концептів історії) процесами, що позбавляють однозначності колишню систему цінностей.

До інтегральних характеристик міфу класичної i сучасної міфології належать:

1. Глобальність масштабів (міф моделює весь світ i все соціальне життя);
2. Синкретичність міфу, що полягає в співпаданнi семантичного, аксіологічного i праксеологічного його рядів. Надзвичайно важливо відзначити, що міфу притаманна регулятивна складова, що задає поведінкові матриці, які структурно організовують життя та ідеологічні акції.


Насиченість міфологічними сюжетами української культурної традиції має багато пояснень. Національне міфотворення має певні особливості. Передусім, вони полягають у геополітичному розташуванні України (інтенсивні історико-культурні контакти), в темпоральній (у порівнянні з іншими європейськими націями) глибині української історії. XIV -XVII ст. в Україні пройшли під знаком становлення національної самосвідомості, але наступнi роки позначені стрімкою втратою цих здобутків та перетворенням України на "неісторичну націю". Це теж вплинуло на національне міфотворення. "Місце історичної свідомості такого народу, - констатує О.С.Забужко, - неминуче заступає міфотворчість - як компенсація страху перед історією (М.Еліаде)"4. Наголошуючи на тому, що історія української культури першої половини XIX ст. (дошевченківський період) під цим кутом зору практично не досліджувалась, дослідниця вбачає причини такого стану речей у жорстокому пресингу царської російської адміністрації, який призвів до занепаду освіти та деформації української історіографії. Це спричинило деформацію, а то й epoзію історичної пам'яті. По cyтi, єдиним каналом неофіційної міжпоколіневої тpaнсмісії лишилася передача у формі переказів, передyciм через інститут кобзарства5.

Українська міфопоетична творчість оспівувала історію до глибини віків, вона зберігала ідентичність сприйняття i розуміння історичних подій там, де вони стерлися в історичний пам'яті, чи їх було свідомо сфальсифіковано. Одночасно вона являла собою безпомилковий екзистенційний літопис народного життя. Героїко-епічні твори були важливим ідейно-виховним засобом консервації історичного досвіду народу, вони формували i норматизували соціально-політичні установки, підносили їх до вишини загальнонаціональних. Саме народна билинна та пісенна творчість структурувала систему цінностей, під її безпосереднім впливом викристалізовувалась сукупність норм соціально-політичних орієнтацій та оцінок дійсності. Кобзарство, що за висловом М.Максимовича, відображало саму суть української народності відтворювало історичну традицію української людності i моделювало "епічний світ", як втілення основних домінант народної свідомості. Воно створювало "просторово-часовий континуум, який ґрунтувався на особливій етнічній психології, сприяло формуванню самосвідомості української спільноти, адаптуючи традиційні світоглядні орієнтири до нових суспільно-історичних умов"6.

Однією з найбільш значимих подій української історії була Переяславська угода. Вона нанесла глибоку стигму народному організму, набула трансцендентного забарвлення, стала міфотворчим чинником. У той час, як народна психологія сублімувала цю пролонговану в чaci психотравмуючу ситуацію у фольклорну творчість, освічені прошарки населення виправдовували свій непринатний маргінальний status quo створенням "реабілітаційних" міфів.

Прикметність такого міфотворення поставала з політично-просторового розташування українських культурних теренів. Неможливо не врахувати ту обставину, що національно орієнтовані історики й письменники в своій творчості змушені були спиратись не лише на власні соціально-політичні інтенції. Їх культурно-політична діяльність протікала під розлогим "омофором" імперського карального й цензурного нагляду.

Якщо обирати об'єкт для історико-політологічного відтворення обставин зародження та становлення авторського національного міфу, то у середині XIX ст. найбільш репрезентативною постаттю був Микола Гоголь, який за виразом Г.Грабовича "є апогеєм i кульмінацією українського міфу"7. Підхід Гоголя до сучасності i історії - суцільно міфологічний. Перебуваючи під безпосереднім впливом романтичної концепції історії, письменник трактував процес історії як "величний i такий, що його витримав вільний дух людини, від самої колиски поборюючи невігластво, природу та велетенські перешкоди"8. У науковій розвідці "Взгляд на составление Малороссии" Гоголь констатує, що українські землі, відкриті й беззахисні, перманентно запружені агресивними нападниками, були "землею страху". Тому тут міг утворитись лише войовничий народ, "сильний своєю єдністю, відчайдушний, життя якого було сповите й випестуване війною"9.

Особливий інтерес представляв панорамний погляд на всесвітню icторію, продекларований письменником у праці "О преподавании всеобщей истории". Звертає увагу думка, що всесвітня історія скеровується "таїнственними шляхами промислу, які так незбагненно позначились" на величі cвіту. Телеологічне бачення філософії історії, яке демонструється в історичних працях Гоголя, спричинене його глибокими християнськими переконаннями. Українська історія, як i світова, відбувається під промислом Божим. Саме тому на об'єктивну картину української історії, що розвивалась на тлі постійної боротьби з агресивними сусідами, накладається християнське есхатологічне бачення, де її плин позначається загостренням непримиренної боротьби між силами добра i зла та невідворотним скороченням темпоральних інтервалів між певними подіями.

Саме звернення до історії (як правило сакралізованої) дозволяє знайти відповідь на запитання про походження певного етносу, особливості та хронологічні рамки його становлення як нації. Відповіді дозволяють побачити, яка історична місія покладена на націю. Гоголь переконаний, що в умовах, коли функціонування писемної друкованої продукції, в силу відомих обставин, украй обмежене, головним джерелом відтворення історичних реалій є пісні. "Для Малоросії пісні - це все: i поезія, й icторія, й батьківська могила. Хто глибоко не занурився в них, той нічого не знає про минуле буття цієї квітучої частини Росії"10. Пісні українського народу можна назвати історичними тому, що вони не відриваються від життя i завжди відбивають тогочасний стан почуттів. Історик не повинен шукати тут точних дат подій, географічних координат, проте в них наявні "вірний побут, стихії характеру, всі вигини i відтінки почуттів, хвилювань, страждань, веселощів народу, що зображаеться"11.

Гоголь є чи не першим серед вітчизняних мислителів творцем авторського міфу про феномен козацтва, образ якого упродовж багатьох наступних століть був святим ідеалом, прикладом соціально-політичної боротьби за національну незалежність України. Розцінюючи козацтво як елемент загальноєвропейської історії, де на початку XIV ст. утворювались братства та лицарські ордени, історик фіксує наступну закономірність: з послабленням зв'язків між тогочасними державами зростала "жахлива сила цих товариств". На перший погляд козацтво було ватагою розбійників, але при пильному погляді стає зрозумілим, що місією цих орденських лицарів була вічна війна з невірними, що в цьому утворенні можна побачити "зародок політичного тіла". Особливу увагу Гоголь звертає на індивідуалізм кожного козака, який повною мipoю усвідомлював свою національно-захистну місію i відчував себе повноправним учасником, суб'єктом, творцем національної справи. "Тоді був той поетичний час, коли все здобувалось шаблею, коли кожен прагнув бути діючою особою, а не глядачем"12.

Таким чином, схильність до надмірного узагальнення історичних подій, нехтування конкретними реаліями, прагнення вилучити ретроспективу та представити її як позачасову свідчать про те, що гоголівське сприйняття української історії є міфологічним.

Аналізуючи міфопоетичні твори Гоголя, Г.Грабович констатує, що у "Вечерах на хуторе близ Диканьки" міф i концепція України розкривається через наслідки диявольської присутності. Тут виокремлюються чотири основні категорії, розміщені згідно з наростаючим їхнім значенням або міфічною вагою: "плутанина, втрата контролю, затримка, як у трансі, i, нарешті, - поява проклятого місця". 3 огляду на характер проблем, що вирішуються у даному розділі, доцільно розглянути саме категорію "транс" або "затримка дієвості". Побутово-профановані вияви цієї категорії полягають у втратi можливості персонажів чинити певну дію. Це затримки в обряді колядування або западання всього села у морок. Г.Грабович пише, що письменник вбачає наявність певних елементів зла в "іноземщині": "у цьому світі все чуже є злом - німецьке взагалі чи російське зокрема (у кількох моментах диявол зображується з бородою "москаля"), католицьке (польське) чи турецьке, як у "Страшній помсті"13.

Повісті Гоголя насичені історичним матеріалом. У концентрованій формі тут прояснюються витоки прокляття й причини занепаду козацької України, що перебуває під подвійним впливом - європейським i азіатським. Це є наслідком протистояння двох різних форм i способів соціального буття - войовничого, "кочового", агресивного життя козаків та осілого, мирного, сільськогосподарського життя інших станів українського народу. В порушенні меж i правил співіснування цих двох форм Гоголь інтуїтивно відчуває, а потім міфічно відображає зародки неминучого занепаду козацької України. Означене розмежування спричинене перебуванням України між двома світами: світом цивілізованим і менш цивілізованим, між містом з його розумовим життям та селом з його стихійним буттям14.

Погляньмо як сам Гоголь зображає дуальність українців: "I ось склався народ, за вірою i місцем помешкання приналежний до Європи, але, між тим, за способом життя, звичаями, костюмом цілком азіатський, народ, в якому так дивно зіткнулись дві протилежні частини світу - європейська обачність i азіатська безтурботність, простодушність i хитрість, сильна діяльність i якнайбільші лінощі i знемога, прагнення до розвитку i удосконалення, i бажання здаватися такими, що нехтують всяким удосконаленням"15.

Розвинуті та поглиблені Гоголем міфологеми "перерваного часу" (паралельний та синхронізований розвиток загальноєвропейської i української icтopiї перетворюється на темпоральне відставання суспільно-політичних подій в Україні у порівнянні з такими у Європі), східної та західної природи українського народу (його активність i одночасна пасивність у реагуванні на виклики дійсності), сакралізація та демонізація "козацького міфу" (козаки як оборонці землі та віри, індиферентні у політичних орієнтаціях) набували в подальшій народній, писемній та науковій політичній творчості самодостатнього характеру, створювали образ України. Своїми творами, що були надзвичайно розповсюджені на всій території Російської імперії та популярна серед уcix верств населення, Гоголь легітимізував національний український міф, надав йому статус загальнонаціонального.

Лосев А.Ф. Философия. Мифология. Культура. - М., 1991. - С. 28.
Петруччани А. Вымысел и поучение. // Утопия и утопическое мышление. Антология зарубежной литературы. - М., 1991. - С. 99.
Мадатов А.С. Пространственно-временные измерения демократии // Общественные науки и современность. - 1998. - № 1. - С. 60.
Забужко О.С. До проблеми історизму в філософському світогляді Т.Г. Шевченка // Творчість Т.Г. Шевченка у філософській культурі України: 36. наук. пр. - К., 1992.- С. 48.
Там само. - С. 49.
Мартинова Т. Вплив кобзарства на формування національної самосвідомості українського народу // Розбудова держави. - 1998. - № 7/8. - С. 116.
Грабович Г. Гоголь i міф України // Сучасність. - 1994. - № 9. - С. 78.
Гоголь Н.В. Собрание сочинений: В 7 т. - М. , 1986. - Т. 6. - С. 34.
Там само. - С. 52-53.
Там само. - С. 93.
Там само. - С. 93.
Там само. - С. 55.
Грабович Г. Гоголь i міф України - С.90-91.
Грабович Г. Гоголь i міф України // Сучасність. -1994. -№ 10. -С. 138.
Гоголь Н.В. Собрание сочинений - С. - 55-56.

Взято ось тут:
http://www.myth.net.ua/lib/yung4.htm