Єсть дело, народ

Я розумію, що в спеку ніхто не хоче "єсть дело", всі хочуть виключно "крем-брюле", на крайній випадок пива. Більше того, навіть я сама не дуже хочу те "дело" єсть, перебуваючи останні пару днів в абсолютно оптимістичному настрої і будучи глибоко переконаною у тому, що і те, як розвивається приїзд Патріарха - на краще (тепер би ще Собору дочекатись) і те, що на ВФ відбулося - на краще (структуалізація нарешті, слав те Господи там почалася, а ніякий не розвал, який вже давненько стався). Общем, провідним великим бажанням є затамувати подих і не робити різких рухів, даби не перелякать. Мені, щоправда, незовсім сподобалась безпорадність ось ця http://www2.maidanua.org/news/download_thread.php3?bn=maidan_about&thread=1217010923&trs=-1 але і тут я схильна вважати, що то частина структурування, коли нова структура має пройти процес самоусвідомлення.
Але, дело єсть.
Для початку невеликий коментар до тої розмови на БП (відсилка вище). Народ, як на мене, шукає одразу дві речі - першої зараз просто немає, а другу шукати не треба. Перша - "вставай стана огромная" - якийсь черговий порив всенародний - ну намає його зараз в "асартименті". Був 2004 - закінчився, пережили вже й "відхідняк" від нього - прийшов час професійних боїв по окремим напрямкам. Звісно, в нас багато чого не працює - судова система, наприклад. Але я нічого не знаю про судоустрій. Тут специ потрібні, а не пропаганда з лозунгами. Специ, які знайдуть логічний вихід. Як його, на мій погляд, віднайшли вже в антикорупційних діях в вищій освіті. Воно ще не працює, але напрямок, нмд, вірний. І з багатьма іншими речами треба щось робити, але в більшості з них пропаганда - лише частинка, невеличка.

А ось з самою пропагандою як різновидом нам справді треба щось робити. Отутки пропоную руці і мізки прикласти.

Почала була писати в статейному варіанті, але, мабуть в перше в житті, зрозуміла, що завершити статтю не можу. Бо - проблема глобальна, і вирішувати її треба для початку на абстрактному рівні. З іншого боку - пропаганда, це, до певної міри, і є спеціалізація громадського активу, висновок - знов таки в контексті обговореня на БП. То може якраз тутки щось і вийде зробити.

Ми тут колись вже у статейному варіанті цим, з легкої руки Татарчука, послуговоувались. Отже: хто мені допоможе статтю завершити?

Приводом для написання цього тексту стала полеміка, що розгорнулась останнім часом на сторінках «Дня», у межах спільного проекту «Дня» та російського інтернет-порталу ІноСМІ, який отримав назву «Росія — Україна: Діалог культур». У межах цього діалогу і було опубліковано два матеріали під спільним заголовком «Важка правда»: «Важка правда. Російські експерти обговорюють резолюцію ПА ОБСЄ про Голодомор в Україні» та «Важка правда. Український погляд».
Цивілізовану дискусію щодо складних питань історії радянського періоду, звісно, можна лише вітати. Немає сенсу обговорювати користь подібних дискусій, а їх зміст стане предметом обговорення у колі фахівців і без моєї скромної персони. Хотілося б звернути увагу лише на деякі, здавалося б зовнішні, ознаки цієї дискусії, які ризикують лишитись непоміченими у вирі аргументів та контраргументів сторін.


За десять днів до старту проекту «Діалог культур» «День» опублікував розлогу статтю Віктор Мироненка «Океан історичного невігластва. Про деякі проблеми сучасної російської україністики». У ній автор шкодує, з деяким подивом, щодо принципів репрезентації російської україністика в сучасній Україні: «Обговорення російсько-українських справ тут, в Україні, майже ніколи не обходиться без відомих українофобів, найбільш одіозних постатей російського українознавчого дискурсу. Вони не сходять з екранів і шпальт. Для більшості ж сумлінних дослідників місця там обмаль і запрошень вони майже ніколи не отримують. Цікаво, чому?»
У тій же статті автора ми знаходимо і невеличкий перелік російських українознавців: «Я б відніс до помітних явищ у російській історичній україністиці доробки таких вчених-істориків, як Дмитро Фурман, Олексій Міллер, Тетяна Таїрова-Яковлева, Ірина Міхутіна, Леонід Горизонтов, Михайло Дмітрієв, Олена Борисьонок та інших».
Проте, серед експертів, запрошених російськими партнерами «Дня», жодного з цих імен немає. І справді, цікаво, чому? І хто ті, з чиєю думкою пропонують ознайомитись українській громадськості?
В наукових колах вважається моветоном перехід на персоналії. Проте, у деяких випадках такий перехід є необхідним. Тож, да пробачать мені колеги, хотілося б привернути увагу саме до персоналій, що взяли участь у обговоренні з одного та іншого боку.
Отже, український погляд репрезентували: два доктора історичних наук, професори Станіслав Кульчицький та Юрій Шаповал, кандидат історичних наук Володимир Бойко, оглядач «Дня» Юрій РАЙХЕЛЬ та Надзвичайний і Повноважний Посол України, теж доктор наук, щоправда медичних, Юрій ЩЕРБАК, – три професійні історики, один журналіст і один дипломат – така собі когорта з явним превалюванням історичного контексту.
Імена російських експертів практично невідомі в Україні, у цьому не важко пересвідчитись за допомогою пошуку в українському сегменті Інтернету, тож про них трохи докладніше.
Серед російських експертів також є історики. Наталія Нарочницька, хоч і депутат, голова комітету Держдуми Росії з дуже цікавою назвою «з вивчення практики забезпечення прав людини і основних свобод, контролю за їх забезпеченням в іноземних державах» і випускниця Московського державного інституту міжнародних відносин, проте її офіційний сайт твердить, що окрім цього пані Народницька – доктор історичних наук. Має наукову ступінь у історичних науках, щоправда кандидатську, і інший російський експерт – журналіст Олексій Пушков. Освіту пан Пушков також здобував на ниві міжнародних відносин – у тому самому Московському державному інституті міжнародних відносин при Міністерстві іноземних справ, що й пані Нарочницька. Щоправда пан Пушков не депутат Держдуми, принаймні поки що, але стажування у галузі міжнародних стосунків у офісі ООН, так само як пані Народницька, свого часу пройшов. Ще двоє – Андрій Льовкін та Ігор Чубайс, окрім активної політичної, громадянської та редакційно-літературної позиції до фаху історії ані за освітою, ані за досвідом діяльності відношення не мають. Не зовсім зрозуміло як у складі російських експертів опинився оглядач української газети «Дзеркало тижня» - Володимир Кравченко, проте й його звинувачувати у належності до стану кабінетних істориків невипадає. Російські експерти в даному випадку – не кабінетні історики, вони – переважно політики, дипломати, популяризатори у найширшому розумінні цього слова.
Цікаво, чи звітують українські науковці, принаймні самі для себе, що, у більшості випадків, вони дискутуючи з російськими експертами мають справу не з колегами-дослідниками, а з пропагандистами? Авторами не історичних монографій, а, наприклад, «ряду розробок у галузі зовнішньої політики Росії, проблемам взаємовідносин між російською національно-державною свідомістю та філософією західноєвропейського лібералізму», як пані Нарочницька?

Чи існують популяризатори такого рівня в Україні, і чи потрібні вони Україні як різновид? Ті популяризаційні спроби, які були виникли в нас на початку 1990-х були понадміру насичені плачами над важкою долею «неньки», й швидко відійшли на маргінес. Натомість, цілком у дусі вітчизняної традиції початку ХХ століття, коли доповіді фахових істориків збирали повні зали на засідання різноманітних наукових товариств, в нас і наприкінці ХХ століття дуже швидко витворилася ціла плеяда впливових та фахових істориків. Саме до цього типу, як на мене, належать вже згадані і Юрій Шаповал, і Станіслав Кульчицький, і одна з 100 найвпливовіших жінок України за версією журналу «Кореспондент» - Наталія Яковенко. В добу інформаційних технологій їх аудиторія лише зросла. Варто лише проглянути кількість переглядів статей, вміщених цими дослідниками на сторінках інтернет-версій різних видань. Вони то й постановили, що писати історію, яку треба читати за рецептурою Винниченка, «з бромом», моветон. А оскільки популярної історії без «брому» на той момент і не існувало практично, то на українському популяризаційному історичному полі лишилися лише два різновиди гравців – самі історики та вчителі.
Але. Як тільки український історик виходить за межі свого кабінету, не лише на шпальти газет і журналів, а потрапляє у середовище студентської аудиторії чи музейної справи – приходить прозріння. «Робити історію», «сировину» - це одне, але за істориком має прийти популяризатор: «У Радянському Союзі таким «інпрівольно». Там усе без них було наперед інтерпретовано. А в нас…» - зітхає Наталія Яковенко на сторінках «Українського тижня». Кілька років тому з під її пера вийшла, опублікована журналом «Критика», розвідка під назвою «Одна Кліо, дві історії» - присвячена якраз цьому «пробілу» в українському просторі формування історичної пам’яті. Не можу не погодитись з пані Яковенко – коли вся популяризація зводиться до діяльності вчителя – це не популяризація. Проте, представлена не сторінках «Дня» когорта популяризаторів російського погляду на українську історію не є ні фаховими істориками, ні вчителями.
В Росії яскраво представлений прошарок інтерпретаторів та популяризаторів певного, чітко окресленого, бачення історії – спадок радянської доби, практично відсутній в Україні. Доводити, що цей прошарок дійсно широко представлений після загальновідомих заяв екс-президента Росії В.Путіна, який вирішив, що Росії немає чого соромитися в свої історії і баста, вже якось навіть нецікаво. Звісно, російських експертів у галузі україніки, якими рясніють шпальти газет можна вважати і потопаючими в «океані історичного невігластва», ба навіть намагатися допомагати їм виплисти. Проте, чи варто? Чи можливо, ніхто й не тонув, а асиметричні аргументи популяризаторів є не ознакою невігластва та криками про поміч, а лише одним з прийомів популяризації певної точки зору. Чи можуть мати успіх у такому випадку спроби щось пояснити? А якщо ні – то що робити? Не вступати у подібні дискусії, наражаючись на звинувачення у відмові у діалозі?

У російському медіа- та й не лише, просторі, рефреном звучить – не все було так погано в радянський час. Тут я з великим задоволенням можу погодитися з російськими колегами – справа популяризації була поставлена в колишньому Союзі на найвищому рівні. Інша справа, що в Україні це діло прийнято і по-сьогодні іменувати «ідеологізацією суспільства», і це теж – правда. Але, набивши ідеологією оскомину в радянський час, український науковий простір настільки успішно її позбавився, що зараз, цілком закономірно, пожинає плоди свого успіху.
Чи потрібна нам аналогічна російській когорта популяризаторів? Я далека від думки про необхідність творення та використання популяризації у радянському (чи сучасному російському) її розумінні. Більше того, вважаю великим благом розпад системи популяризації у тому вигляді, як вона існувала. Але, без якогось її аналога, вочевидь, не обійтися. Саме тут і постають головні питання. Яка популяризація нам потрібна?

От блін. Жодного тобі дня без новин з цього контексту. Російський МІС кожен день чимось незадоволений - то Алексія на так припросили, то Буш не те сказав: http://korrespondent.net/russia/534656. Причому, якщо мені хтось спробує твердити, що на гав-гав МІС-а не варто звертати увагу - погодитись не зможу. Все що-що, а перетравлювати, фальсифікувати і використовувати проти своїх ворогів їх же спадок ця держава вміє. Один варіант нині сутній з козацтвом чого вартий. Про Русь вже не кажучи. Здавалося б, пропаганда чистої води - але на тій пропаганді живе світоуявлення кількох десятків мільйонів (чи й сотень) кілька останніх сторіч.

Ти ба, не одна я оптимістка. Ось ще один. http://obkom.net.ua/articles/2008-07/25.1547.shtml
Але, чомусь мені видається, що висловлені автором статті оцінки рівня роботи ФСБ (МП) аж надто оптимістичні.

Так, я здається, тут "тихо сам з собою". Це, мабуть, у мене від спеки. Але, що поробиш, почала розбирати на забчастини - мушу продовжити. Зрозуміла одну штуку - я змішала в один флакон, те що варто розглядати окремо. Продукут "для внутшіршнього" і "для зовнішнього" використання. Власне, не те, щоб саме я це зробила. В нас, виглядає, ці речі й справді не розподілені. От у тих самх росіян все досить чітко - ось це для "внутрішніх потреб", а ось це - назовні. Показове у цьому відношенні розміщення матеріалів "про УПА" на сайті МІС Росії.

Ще 25 липня у ЗМІ з'явилося одразу два повідомлення - про оголошення СБУ "списку 19-ох" http://www.sbu.gov.ua/sbu/control/uk/publish/article?art_id=80407&cat_id=80404 і про реакцію на його оприлюдення Українського єврейського комітету http://www.regnum.ru/news/1032978.html. До СБУ зхвісно питання є. Загалом, традиційне: Чому саме у такій формі? Якщо головне - список осіб, то чому так мало? Обласні, районні "представництва" були наявні в значно більшій кількості, всі вони здійснювали відповідну "роботу". Якщо головне документи, то чому список розпочинається з прізвищ?
Значно більше питань до Українського єврейського комітету. Це, звісно, окрім вітань з півріччям від заснування. По-перше - не змогла знайти оригіналу заяви розтиражованої нашими ЗМІ. Невже Єврейський комітет такий бідний, що не здатні склепати собі сайта? По-друге, чим, власне, їм завадили справжні прізвища, зазначені у дужках. Тим, що частина з них єврейські? То й що? По-трете, чим Єврейському комітетові не сподобався транспортний відділ ДПУ? Він, між іншим, в організацій Голодомору і у виявленні "шкідництва на транспотрі" відзначився вельми. Ну і нарешті. Нарешті нам пояснили - саме Єврейський комітет є головним знавцем з того, хто влаштував голодомор. Ну звісно, це були Скрипник з Чубарем, саме вони вирішували як жити країні. Чи, більш вирогідною виглядає інша версія - панство начиталося Нарочницької. Та теж переконана, що у всьому винен Чубарь. Поясніть мені єнто єдінєніє.

да чо сам з собою. читаємо, думаємо... вєскоє слово буде потім

Чим довше копирсаюсь у цій проблематиці тим чіткіше враження - кожен російський експерт чи "політик", який щось говорить хоч з якоюсь періодичністю на адресу України - він чи вона обов'язково вияівиться випускником МДІМВ. Прям якийсь зачаклований навчальний заклад.

а сам текст взято з новостної стрічки того самого навчального закладу. Пропоную шановному пансту висловитися "за зміст та срямованість тексту"

Анатолий Торкунов о парадоксах и опасностях «исторической политики»

«Независимая газета» опубликовала статью академика РАН, ректора МГИМО Анатолия Торкунова. В материале анализируется «чужое» и «свое» видение истории России и то, как искажение этого видения может являться орудием современной политики. «У многих сегодняшняя «историческая» дискуссия вызывает зубную боль и даже зубовный скрежет, – пишет ректор, – но если она существует, тем более в европейских масштабах, то мы не можем в ней не участвовать. В противном случае портрет России в Европе, по крайней мере, в ее «новой» части, нарисуют без нас».
О парадоксах и опасностях «исторической политики»

В дискуссии о прошлом мы должны участвовать и парировать то, что нам в ней кажется предвзятым и ложным

Непредвзятый анализ внешнеполитических событий и тенденций зачастую наталкивает более или менее подготовленного наблюдателя на весьма парадоксальные выводы. Ну вот что, например, было в канун семидесятилетия начала Первой мировой войны? Страшной войны, с многомиллионными жертвами, с разрушенными империями и кровопролитными революциями по ее окончании.

А ничего такого в 1984 году не было! Мирно возложили венки старики-ветераны на Трафальгарской площади в Лондоне, с чуть большей помпой, чем обычно, прошел парад на Елисейских Полях, а в СССР начало «первой империалистической» практически вообще не отмечали. Война ушла в историю.

А теперь оглянемся вокруг и посмотрим – что происходит в общественно-политической жизни России и ее европейских соседей практически в канун и отчасти в связи с семидесятилетием начала Второй мировой. Картина совершенно другая. Призраки прошлого становятся полноправными участниками текущей политической дискуссии, незримо присутствуют на парламентских слушаниях и даже в каждодневной дипломатической практике. По крайней мере некоторых стран. Но если твой партнер хочет обсуждать раны, нанесенные историей, ты не можешь просто сказать ему «нет». Иначе он с тобой не будет обсуждать то, что интересно тебе. Таким образом, невольно историческая повестка втягивает в свой круг все новых и новых участников.

Не случайно президент Дмитрий Медведев часть своего доклада на совещании послов в МИДе посвятил «исторической» теме в политике, заметив, что «мы просто не можем принять имеющие место в отдельных странах попытки (причем в условиях государственной поддержки) вытаскивать на свет тезисы «цивилизаторской, освободительной миссии» фашистов и их пособников».

Асимметричный ответ

Действительно, в политико-исторических спорах о войне присутствуют явно недопустимые, для многих кощунственные элементы.

Но есть и более концептуальные вопросы, которые «вытягивает» за собой проблематика войны. Речь, в частности, о роли тоталитарных и авторитарных режимов в судьбах XX века.

Правда, у многих, кто эти вопросы поднимает, побудительным мотивом является не научный интерес, а вполне прикладные задачи пропагандистского сопровождения внешней политики – в отношении России, в частности. «Бойцы идеологического фронта» опираются на жесткий алгоритм – осудить советский тоталитаризм, сравнив его с германским нацизмом, а вслед за осуждением возложить ответственность, в том числе и материальную, на современную Россию. Хуже того, окончание Второй мировой войны и падение гитлеровского режима фокусники от пропаганды стараются обернуть в траурные полотнища и представить 1945 год как начало советского ига на просторах Европы.

Честно скажу, что к такому повороту дискуссии российское общество и даже его наиболее политически активная часть оказываются просто неготовыми. Более того, это провоцирует раздражение и озлобленность. Град обвинений, сыплющийся на наши головы со стороны преимущественно бывших друзей из «социалистического сообщества», а главное – от бывших сограждан из бывших союзных республик, не способствует взаимопониманию и добрососедству. Как минимум.

Обвинители прошлого (для многих общего с нами) не видят его оттенков, не хотят признать элементы эволюционности, характерной и для советской системы. Я против вынесения тоталитаризма за скобки истории демократических государств – он не есть исключение или несчастный случай исторического развития, а закономерный результат и проявление конкретных социально-исторических обстоятельств.

Как в конце концов могли вызреть в полноценных и высокопоставленных демократов лидеры тех же стран Прибалтики в абсолютно тоталитарном советском обществе? Как бывшие комсомольские и партийные деятели, работавшие в тесном контакте со спецслужбами, могли привести свои страны в лоно либерализма – НАТО и ЕС? Может быть, история, в том числе советская и тоталитаризм, чуть более сложный феномен, чем представляется ее примитивным или предвзятым интерпретаторам?

Обсуждение авторитаризма и тоталитаризма было предельно широким в России на переломе 1980-х – 1990-х годов. Нам, представителям российской интеллигенции, думалось, что процесс осмысления уже прошел и тени прошлого «похоронены в гроб», как говорил «вождь народов». Однако мы поспешили с такими выводами!

Наверное, многие оказались вне контекста подобных обсуждений, зачастую это целые общества, которые в тот момент ставили перед собой совершенно иные задачи. Например, получение независимости. Я имею в виду страны Прибалтики, а отчасти и государства Центральной и Восточной Европы. Возможно, именно поэтому нам и приходится возвращаться к этой теме сейчас.

Правда, не менее беспокоящей выглядит и другая тенденция – забвение, казалось бы, выученных уроков по теме «тоталитаризм» самими россиянами. Поколение, выросшее в 1990-е годы, прошло мимо «Покаяния» и «Холодного лета 1953-го», мимо бековского «Нового назначения» и шаламовских рассказов, а «Архипелаг ГУЛАГ» изучает зачастую по «шпорам», как, впрочем, и «Войну и мир». Песенные аллюзии Высоцкого и Окуджавы может расшифровать далеко не каждый. При этом молодой человек барда и диктатора ставит на один уровень привлекательности и популярности!

В сознании «поколения стабильности», равно как и «лихих девяностых», разграничительная линия между историческими «хорошо» и «плохо», между величием страны и преступлениями режима обозначена очень слабо. Это тем более усугубляется нарастанием примитивного ура-патриотизма и популярностью радикальных идеологий в молодежной среде. Нельзя сбрасывать со счетов и тот фактор, что в нашей дискуссии с переписывателями истории и перестановщиками памятников мы зачастую используем излишне спрямленные, примитивные аргументы, которые внутри страны воспринимаются массовым сознанием в качестве ложных идейных ориентиров. Это не тот случай, когда врага нужно бить его оружием! Ответ должен быть асимметричным, как банально это ни прозвучит.

Именно поэтому стремление к абсолютному, не допускающему интерпретаций собственной истории, единомыслию может стать камешком в фундамент новой тоталитарной идеологии. Даже если это единомыслие и его намеренную прямолинейность мы будем создавать из благих побуждений – «дать отпор клеветникам и очернителям».

У многих сегодняшняя «историческая» дискуссия вызывает зубную боль и даже зубовный скрежет, но если она существует, тем более в европейских масштабах, то мы не можем в ней не участвовать. В противном случае портрет России в Европе, по крайней мере в ее «новой» части, нарисуют без нас.

Неприятно озадачивает то, что объективный вес «исторической политики» в контексте европейских и евразийских международных отношений становится чрезмерным. Этот фактор утяжеляет позитивную коммуникацию между странами и народами, создает и возрождает негативные образы соседей, в целом формирует образ другого как образ врага.

Необходимость трезвости

Генезис нынешней дискуссии многопланов – здесь есть и искреннее, но гипертрофированное по форме желание «рассчитаться» с тяжелым прошлым, есть и банальная пропаганда, зачастую антироссийская по своей сути. Утешением служит то, что мы в качестве негативного субъекта не одиноки. Базирующаяся на истории внешнеполитическая пропаганда, или так называемая «историческая внешняя политика», сейчас имеет и антипольское, и антинемецкое, и антиукраинское измерение. Все зависит от того, кто какие ноты улавливает в этой какофонии и на какие струны нажимает.

Затаскивать исторические сюжеты в политику опасно. Любой историк может привести десяток примеров вредоносной активности «теней прошлого».

Посмотрите, как, например, «исторически обоснованная внешняя политика», поднятая на щит некоторыми идеологами прошлого польского правительства, придала сил той же Э.Штейнбах с ее весьма неоднозначным движением бывших немецких переселенцев или как осложнила на какой-то момент отношения Москвы и Варшавы. Сейчас подобные «завалы прошлого» мы пытаемся начать разбирать в специально созданной российско-польской Группе по сложным вопросам, вытекающим из истории двусторонних отношений. В этом случае стороны нашли силы оттолкнуться от прошлого и устремиться к поиску согласия ради будущего.

Как уже отмечалось, контрпродуктивно не замечать подобных тенденций. Наоборот, российские исследователи и общественность должны в этой дискуссии участвовать и парировать то, что нам в ней кажется несправедливым, предвзятым и ложным.

Однако наше участие важно также базировать на адекватном представлении о самих себе!

Классическая максима из Джорджа Оруэлла, согласно которой кто управляет прошлым, тот управляет будущим, а кто управляет настоящим, тот управляет прошлым, может применяться только в том случае, если мы (общество) достойно управляем сами собой, общественной дискуссией и массовым сознанием.

Подавляющее большинство общества и исследователей в нашей стране осознает: именно наш народ стал одной из самых страшных и массовых жертв авторитаризма и тоталитаризма в XX веке. При этом как «внутреннего производства» (сталинизм), так и экспансии «внешнего тоталитаризма» – гитлеровского нацизма. Такой страшный и горестный опыт побуждает многих из нас мыслить предельно трезво.

Советский авторитаризм, как это опять ни парадоксально звучит, создал целый ряд конкретных внешнеполитических проблем, вокруг которых ломаются копья – а зачастую звучат выстрелы – и по сей день. Достаточно вспомнить о произвольно прочерченных национальных границах в Закавказье, о передаче целого полуострова из состава одной республики в состав другой без какого-либо учета мнения населения. Кто принимал во внимание во всех этих геополитических упражнениях волю народов? Никто. Кто от этого страдает? Современная Россия и ее отношения с ближайшими соседями.

Трезвые оценки тоталитаризма и его наследия – не тождественны самобичеванию. Всем, кто вступает в исторические дискуссии по поводу нашей страны и с нашей страной, нужно четко понять, что современная Россия еще в своей позднесоветской реинкарнации осудила те преступления, которые совершались тоталитарным режимом в прошлом.

Современная Россия сознательно выбрала иной путь развития, отличный от сталинизма и постсталинского авторитаризма. Современная Россия не несет ответственности за преступления прошлого. Современная Россия ни в коем случае не является идеологическим преемником СССР. Достаточно посмотреть преамбулу нашей Конституции, чтобы убедиться в этом!

* * *

Реалисту понятно, что каждое национальное государство будет стараться написать «свою» историю. (Написать общую не удалось даже в соцлагере!) Эта история, а точнее – ее интерпретация будет несколько иной, чем у соседа. Однако написание «национальных историй» не должно происходить на принципиально разнящемся фактическом материале, на философии ненависти и исторических претензий. Интерпретационные различия не должны превышать определенного процента. Без такого самоконтроля мы не построим общего будущего.

Вышесказанное не означает, что политики не должны помнить об истории, а историки не должны интерпретировать политику. Могут и должны, но с неким позитивным результатом. Так, послевоенное поколение здесь, как мне кажется, проявило свою особую мудрость. Многие современные европейские институты – это результат осмысления трагичной истории и одновременно рецепт борьбы с ее рецидивами.

Драматическая история Европы XX столетия – это наше общее европейское наследие. Нам, европейцам, важно распорядиться этим наследием так, чтобы не создать новых очагов «исторической напряженности», а на основе извлеченных уроков построить отношения добрососедства.

Прочел начало - сплошная пропаганда. Надо ли комментировать?

Воно-то так, але не зовсім Як на мене, на увагу у цій статті заслуговують одразу кілька моментів.
1. Наскрізно через всю статтю - історичні суперечкі є шкідливі для політики, ми дуже-дуже цього не хочемо, це не наша ініціатива, але шоробить: "мы не можем в ней не участвовать. В противном случае портрет России в Европе, по крайней мере в ее «новой» части, нарисуют без нас."
2.остання частина практично у повному обсязі, від Оруела починаючи: "Классическая максима из Джорджа Оруэлла, согласно которой кто управляет прошлым, тот управляет будущим, а кто управляет настоящим, тот управляет прошлым, может применяться только в том случае, если мы (общество) достойно управляем сами собой, общественной дискуссией и массовым сознанием."

Ну, і завершення "ми - європейці".

Принаймні одним з основних меседжів статті є прогнозований, але поки не в повному обсязі використаний росіянами меседж "ми є головними жертвами і тоталітаризму і фашизму". Наскільки мені відомо його прямим текстом раніше не поширювали. Бо ця формула передбачає не лише жертву та переслідувача, але й рятівника. Тобто - або їхня еліта визначилась з образом, або це великий ляп. Можливо, що в якості цього образу буде запропонований наявний в статті натяк - європейської демократії, батьками та головними поборниками якої і виявляться росіяни. Який з варіантів виглядає на думку панства більш вирогідним?

Squirrel пише:а сам текст взято з новостної стрічки того самого навчального закладу. Пропоную шановному пансту висловитися "за зміст та срямованість тексту"

Анатолий Торкунов о парадоксах и опасностях «исторической политики»

Ну вот что, например, было в канун семидесятилетия начала Первой мировой войны? Страшной войны, с многомиллионными жертвами, с разрушенными империями и кровопролитными революциями по ее окончании.

А ничего такого в 1984 году не было! Мирно возложили венки старики-ветераны на Трафальгарской площади в Лондоне, с чуть большей помпой, чем обычно, прошел парад на Елисейских Полях, а в СССР начало «первой империалистической» практически вообще не отмечали. Война ушла в историю.

А теперь оглянемся вокруг и посмотрим – что происходит в общественно-политической жизни России и ее европейских соседей практически в канун и отчасти в связи с семидесятилетием начала Второй мировой. Картина совершенно другая.

Я свого часу статтю на Майдані ставив - "Ви за кого у світовій війні?" Мав на увазі Першу і Другу і той самий парадокс.
Спроба пояснити (наприклад) фізикові що ненормальним (ангажованим, дикунським, нераціональним) є зайняття позиції в справі яка давно минула: - ну от уяві, кажу, що прихільники теорії Єдиного поля насмерть бьються зі скрептиками тої теорії. І шоб бабушкі про це мали власну думку, і голосували відповідно за Обаму-єдинополіста або за МкКейна-різнополіста.
Так ні, неісториками вважається що не знати фізику це нормально (хоча й плохо в принципі, але тіпо що поробиш), а от не знати історію майже неможливо. Тіпо там така примитивна наука...

Tatarchuk пише:

Squirrel пише:а сам текст взято з новостної стрічки того самого навчального закладу. Пропоную шановному пансту висловитися "за зміст та срямованість тексту"

Анатолий Торкунов о парадоксах и опасностях «исторической политики»

Ну вот что, например, было в канун семидесятилетия начала Первой мировой войны? Страшной войны, с многомиллионными жертвами, с разрушенными империями и кровопролитными революциями по ее окончании.

А ничего такого в 1984 году не было! Мирно возложили венки старики-ветераны на Трафальгарской площади в Лондоне, с чуть большей помпой, чем обычно, прошел парад на Елисейских Полях, а в СССР начало «первой империалистической» практически вообще не отмечали. Война ушла в историю.

А теперь оглянемся вокруг и посмотрим – что происходит в общественно-политической жизни России и ее европейских соседей практически в канун и отчасти в связи с семидесятилетием начала Второй мировой. Картина совершенно другая.

Я свого часу статтю на Майдані ставив - "Ви за кого у світовій війні?" Мав на увазі Першу і Другу і той самий парадокс.
Спроба пояснити (наприклад) фізикові що ненормальним (ангажованим, дикунським, нераціональним) є зайняття позиції в справі яка давно минула: - ну от уяві, кажу, що прихільники теорії Єдиного поля насмерть бьються зі скрептиками тої теорії. І шоб бабушкі про це мали власну думку, і голосували відповідно за Обаму-єдинополіста або за МкКейна-різнополіста.
Так ні, неісториками вважається що не знати фізику це нормально (хоча й плохо в принципі, але тіпо що поробиш), а от не знати історію майже неможливо. Тіпо там така примитивна наука...

Так, я той Ваш текст пам'ятаю. І щодо ставлення до історії - то правда (разом з політикою і футблом) Але у відношенні ІІ Світової є один момент, якого Ви не враховуєте, а Торкунов, здається, свідомо тойво...
Друга світова - остання велика війна у Європі. Вододіл історичний. Як би там не вбачали політику але в історичному полі так сталося, що події на території Європи продовжують бути в центрі, а все інше - на переферії. От такий історичний парадокс. Тому всі наступні войнушки на краях європейської ойкумени не враховуються. І говорити про неактуалізованість історичної пам'яті про І Світову у 1984 році не коректно. Після неї була ІІ Світова. А Третої поки не було (дай Боже, щоб воно так і лишилося, звісно, але ж...). Так ось, після завершення ІІІ історична пам'ять про ІІ різко деактуалізується, як після ІІ деактуалізувалася пам'ять про І. З'явиться інший вододіл. Бо на даний момент історія Європи розподілена на два періоду до та після ІІ Світової. Чи це логічно - адже до другої була вся історія, а після - лише 50 років? Ні, не логічно, але так є. Цей водолін, звісно, не єдиний. Але він наразі останній великий - той, що докорінно змінив світ (читай Європу). В мешканців пострадянського простору трохи збитий приціл 1917 роком. В нас переодостаннім вододілом є не І світова, а визвольні змагання, чи революція чи як кому заманется це назвати. Чи навіть наслідки цих подій вже повністю деактуалізовані? Сприймаються на рівні військових походів князя Ігоря? Ні. Але дещо менш актуальні ніж вододіл останній.