Готська Україна :)

Розміщуватиму тут для вашої уваги цикл статей про т.зв. "готську Україну", тобто про Україну тих часів коли тут мешкали германські племена (не тільки вони, але вони як дуже знакове та досі майже невідоме загалу явище).

Мета матеріалів - привернути увагу до раносередньовічної історії України, в першу чергу - відображення українських реалій (географія, міфологія) що залишилася практично назавжди у германському епосі та фольклорі. Обсяг та формат статей не історичний в буквальному розумінні -тут практично відсутня археологічна компонента, критика текстів та джерел, історіографія (втім вона на відміну від джерел невелика), а акцент зроблено на епічних сюжетах та образах, далеко не всі з яких є визнанними та встановленними історичними фактами. Втім останній момент я вважаю скоріш недоліком вітчізняної історії, тобто повне ігнорування певного кола фольклорних джерел, відсутність чіткої методології їх вивчення.
Строго науково-історичні питання можна просянювати та уточнювати прямо в цій гілці - поза форматом статей.

Смачного!

Спочатку пара слів про міфологію як явище, що його часто записують в минуле або користують в принизливому значенні (наприклад „політичними міфами” звуть банальні журналістські качки, таким чином роблячи міф евфемізмом буденних явищ).
Ні, якими б ми з вами різними словниками не користувалися, міф – це не казка і тим більше не брехня, що ми її знаємо в побуті. З точністю аж до навпаки, висока та низька міфології – це іншій бік правди, її частина в світосприйнятті. Кут зору особливий, більш поетичний та езотеричний ніж ми звикли, але й настільки традиційний та притаманний власне людині, що існуватиме і супроводжуватиме нас, мабуть, завжди. Найкраще порівняння, що його знайшов в емоційній сфері – це відчуття людини, далекої або навіть принципово відокремленої від класичної музики, яка раптом випадково чує музичну фразу з „класики” і її охоплює мимовільний, миттєвий жаль, що такі звуки вона чує дуже рідко. Спорю на п’ятак, це було з кожною людиною хоч раз; так само й з міфом.

Запрошую до країни міфологічної, яка дивним чином розташувалася на теренах України практично у її кордонах, але задовго до того як сама Україна постала в історичному сенсі.
Ця міфологічна країна на мові давніх готів звалася Міддангерд, а варіанти Середзем’я (цю назву – Middle-earth – гарно знають в наш час в маскультурі через Толкіна) та Мідгард (знайома всім хто знається на скандинавиці) часто зустрічаються в художній та специфічній літературі, хоча і в інших сенсах.

Практично всі дослідники, які ставили собі за мету географічно локалізувати давньогерманську картину світу, сходяться на тому, що вона найбільш пасує для Південного Причорномор’я та земель поруч з нею, де в першій чверті Першого тисячоліття нашої ери розташовувалося ядро держави готів та жили інші германські племена.
Ключовим доказом (знову ж тільки для тих хто шукає географічної прив’язки) є часте згадування річок Дан та Данапр, що оточують або розмежовують міфічні землі „Старшої” та „Молодшої” Едди, Нібелунгів, Беовульфа та навіть давньоанглійського та ісландського циклу. Побічними аргументами є також те, що саме тут готи мали картину ідентичну до того що став класичним світогляду – межа цивілізацій, перехрестя світів та рас, гунське, слов’янське, римське та фінське сусідство водночас, нарешті – великі, „епічні” розміри відстаней та площ ландшафту.
Ми зазвичай надаємо мало уваги тому, що країни з розвитою культурою, передусім германського походження, але не тільки, століттями вивчають в школах та захоплюються давніми текстами, в яких багато подій відбуваються на НАШІЙ міфологічній території, тобто на землях Рейдготланду, у всесвіті археологічної Черняхівської культури та її сусідів. Мета цієї статті – актуалізувати та наголосити саме на цьому.

А тепер зробимо побіжний квазі-географічний огляд території нашого Міддангерду. Насамперед „серединна земля” або „серединна огорожа” – це світоглядний термін, притаманний давнім народам що впевнені в своїй (а чий же ж?) центральності. Саме тут (Мідгард) живуть „справжні люди” або власне люди, навколо ж (Утгард) мешкають не зовсім люди, не тільки люди або й геть не люди (і нелюди теж).

На схід від Міддангерду - Мюрквід (похмурий, темний ліс) на березі Данапра, він світлий на людське око, але сам є воротами до царства темряви і тому має погану репутацію. У фентезі Дж. Толкіна (як він сам визнавав) цей ліс запозичений з германської міфології і відомий як Лихолісся або Темний, Сутінковий ліс (Mirkwood).
Переступивши повз нього, давній гот потрапляв до Уттангерду – це не просто земля, а для нього окремий світ, все що поза Міддангердом на схід, північний схід та південний схід від нього. Цей світ неоднорідний, повністю загадковий та переважно – ворожий. Розглянемось у ньому, тільки обережно.
Прямо на схід лежить долина Ейтенас, перепуття між світами велетнів, людей та богів. В цей час тут майже пусто, але нізвідки можуть з’явитися гуни – найзліші з людей, вічні друзі-вороги готів, що не можуть ані жити в мирі, ані жити без готів. Так вони весь час то миряться, то б’ються, і між Данапром та Східним Даном весь час чутно брязкіт зброї або навпаки, пісні на честь примирення.
Але ця долина населена все ще людьми.

Якщо йти нею прямо на схід, то рано чи пізно ви потрапляєте до Ярнвиду, „Залізного лісу”. Що там, невідомо, бо звідти мало хто повертався. Та вже на підходах до того Ярнвиду чутно, як ревуть в ньому невідомі злі звірі та їхні жертви. Кажуть, буцімто там ховаються есхатологічні тварюки, що поглинуть світ наприкінці світу, якщо їх не вдасться вчасно зупинити. Серед них велетенський змій, що колись струсить світ, гігантський вовк Фенрір, що з’їсть багато воїнів перед тим як сконає, та велетка Хелл, що цілими століттями катуватиме людей. Отже, туди ми далі не підемо... Бо там вже йде репетиція.

На Північному Сході не так небезпечно. Принаймні там все просто: мешкають тупі, злі та хитрі водночас велетні – еттини, або йотуни. В них купа багатств прямо під ногами та чудові дівчини, самі вони можуть прикидатися добрими та гостинними, але краще бути з ними насторожі. Ця країна зветься Ейтенхам, або Йотнар. Готи ходять туди за коштовностями, звіром, магічними предметами. Багатств там багато, еттини часто-густо самі не розуміють як дати їм ладу. Можуть взяти чарівну кулю та бити нею цвяхи. Теж варіант, але готу вона станеться в нагоді значно краще та за призначенням.

Якщо ж підемо на південь-схід від Мюрквід, то вийдемо на Біфрест, райдужну дорогу в Ассегерд, Асгард. Це країна асів – дивовижних створінь, могутніх, мудрих і в принципі доброзичливих до людей. Аси люблять і готів, і гунів, не роблячи між ними різниці, взагалі славляться гостинністю та завжди ради допомогти. Єдине, чого не слід робити – це шукати з ними сварки. Адже ас ще дуже мстивий та злопам’ятний, а в разі потреби буде підступним та холоднокровним вбивцею. Аси схожі на людей, але значно сильніші та обізнані за них.
Гарні вояки після смерті оселяються в Ассегерді, або народжуються серед асів. Якщо ви в скрутному становищі, то вирушайте до них, запитуйте поради. Вони вам допоможуть, тільки перед тим випробують, чи не брешете. Брехати їм не варто. Не виконувати поради також. І ще: аси люблять брати обіцянки, які треба виконувати. Будьте пильними, не кидайтеся перед ними словами.
Аси – прибульці, вони прийшли з миром і осіли в колишній Данії, країні що була біля Східного Дану. Першими людьми, що жили поруч з асами, були Дани – вони давно пішли на Північ і так там і полишилися, але й досі вважаються мудрішими серед людей, саме через таке сусідство.
На південь від асів – власне Асія. Це велика країна, що продовжується далі й далі на схід та південь, майже безкінечно. Про цей світ відомо дві речі: що там дуже багато всякого дива, та що аси прийшли саме звідти, тому вони такі чудесні.

Прямо на Південь від Мюрквиду йдуть степи та пустелі, ця країна зветься Муспелл. Тут вільно мешкають представники самих різних народів, як одинокі мандрівники, так і цілі орди племен, що вештаються туди-сюди в пошуках нової батьківщини. Всі вони як правило – біженці зі сходу, де творяться невимовні жахи.
Тут дороги ведуть на всі боки всесвіту. Але завітна мрія кочівників – це країна Вельхів, Вельхала. Вельхи мешкають поза Західним Даном, всюди на захід та південний захід. Ними править таємничий Кьяр, якого ніхто не бачив, але всі знають що він невимовно багатий. Вельхи розмовляють на сотнях різних мов та розуміють одне одного, вони мають безліч хитрих приладів, можуть за допомогою них за ніч побудувати місто або навпаки зруйнувати його. І ще вельхи дуже майстерні. Один з них, Вьолунд, якось потрапив до людей та навчив їх таким дивовижним речам, що його пам’ятають і досі.

Просто на захід від Міддангерду лежать землі Ельфхаму. Там впереміжку мешкають як люди, так і ельфи (альви). Люди прийшли туди доволі пізно, хтось з них ворогував з альвами, хтось жив в мирі, а хтось зайняв землі що їх вже покинули. Звідти й різниця між альвами: ті, що зазнали людської ворожнечі, стали Чорними ельфами, і дуже небезпечні. Інші, які й досі мирно живуть пліч-о-пліч з людьми, звуться Білими ельфами. Вони часто мішаються, мають спільне потомство з людьми. Сірі ельфи живуть віддалено від людей, це ті, що покинули свої домівки і час від часу повертаються.
В горах та підземних печерах по всьому заходу живуть свартальви або Темні ельфи, це карлики, що знаються на золоті та інших коштовностях, вміють гарно ковалити та чаклувати.
Всі альви є прихильниками Ванів, що мешкають на Півночі. Остання наша подорож – туди, у Ванахам.
Вани, можна сказати, боги. Якщо вважати асів богами, то вани – це боги, що були до асів. Вони більш давні і можливо більш мудрі за асів (тільки не кажіть цього асам), знають ще більше чудесних мистецтв та примудрощів, тільки завжди жили на Півночі. Вани кажуть, що колись весь світ належав саме їм, і тоді був золотий вік. А потім прийшли злобні та недалекі вискочки аси, навчилися всьому нашвидкуруч і все зіпсували. З тих пір світ такий який є, аж до часу Рагнарьок (Останньої битви), коли вани мали б повернути собі владу. Тоді мають бути знищені багато народів, більшість ванів та асів також поляжуть в битвах, але то вже інша історія.
А поки вани керують природою навколо себе, роблять похмуру землю привабливою та життєдайною. Їх слухаються не тільки тварини та рослини, але й жахливі та чудернацькі сусіди – від ельфів до велетнів. Коли вани довершують якусь землю, то звільняють її та звуть туди людей. Так вже пішли Дани, колись і готи можуть піти за ними на Північ.

Але поки що готи поглядають прямо в іншій бік, на Південь. Там, поруч з пустелями Муспелл, вже з’являються нові та нові готські городища та стоянки. Готи будують Рейдготланд, країну по берегу моря. Саме море вже зветься ними Рейдмара (Hraiđmara), по ньому плавають перші незграбні кораблі та човники. Навколо Велика Скіфія або Великий Свитьод.
У цьому міфологічному просторі будується „імперія Германариха”, розпочинаються перши свари між готами – спочатку між грейтунгами (ті, що оселилися в пісках) та тервінгами (ті що полишилися в лісах), потім між правлячими родами Амалів та Балтів, нарешті – поділ на остроготів та візіготів.
І карколомні пригоди, битви, подвиги. Події, що стануть згодом класикою і ввійдуть в найвідоміші пісні та книжки Європи. Герої, що їх оспівуватимуть століттями. Але про це іншім разом.

П.С. Автор нагадує, що міфологічна реконструкція, навіть базована на джерелах та наукових методах їх вивчення, не може претендувати на щось достовірне, безсумнівне. Ні, це всього лиш, так само, частина міфологічного мислення. Як писала одна мудра та обачлива середньовічна людина: "Я, той що занотував цю історію, чи швидше, вигадку, не підтверджую своєю вірою багато чого в цій історії, чи швидше, вигадці, тому що певні речі в ній є страхітливий обман, інші - примхи поезії, певні - дещо схожі на правду, інші - такої схожості не мають; все інше - втіха для дурнів"


http://maidan.org.ua/static/mai/1214611424.html

У попередній розвідці („Готська Україна: Міфологічна подорож”) ми оглянули напівміфічну, напівреальну Країну Готів тих часів, коли самі готи та багато їхніх сусідів-германців мешкали на території сучасної України. Автор має намір знайомити читача з легендарними, але такими що мають історичних прототипів, героями германського епосу. З тими з них, хто народився, діяв або вмирав на наших майбутніх землях. Підбирав для того героїв, багато з яких є улюбленими або й другорядними персонажами загальноєвропейської культури.

Наш сьогоднішній герой – це славетний готський король Ерманаріх. У фольклорі та історичній літературі він відомий під різними варіантами імені: Германарих, Германарікс, Ерманарик, Ерменрих, Йормунрьок, Ярмерик. Відповідно джерела, які не тільки згадують цього персонажа, але часто й прямо роблять його героєм оповіді, належать перу найрізніших авторів. Цей й гот-візантієць Йордан (Йорнанд), й грецькі, римські історики, середньовічні збирачі саг та легенд Саксон Граматик, Снорі Стурлусон, і сотні анонімів, що полишили за собою геніальні і добре відомі в Європі „Тідрек-сагу”, „Старшу Едду”, „Беовульфа”, „Відсіда”, „Рабеншляхт”, „Хендельбух”, балади та перекази від Італії до Швеції і від Чехії до Британії.

Історичність Ерманаріха не викликає сумнівів навіть у найзапекліших песимістів та критиків історичних джерел. В світовій історії Ерманаріх відомий як засновник і перший та останній готський „імператор”, причому „імперія” його центрувалася у Північному Причорномор’ї включно з частиною Криму, існувала у IV столітті нашої ери, і загинула у 375 році у зв’язку з навалою нового завойовника – гуннів. Падіння імперії готів, прихід гуннів та смерть Ерманаріха зазвичай ставлять як умовний початок „Великого переселення народів”, принаймні європейської частини цієї багатовікової історичної драми.


Дитинство талановитого Ярмерика

Ерманаріх походив з впливового роду Амалунгів (нащадків Амала), роду що потім дав велику кількість конунгів, королів та князів для ранньосередньовічної Європи. Батько Ерманаріха був одним з готських князів, десь в лісостеповій зоні біля річки Дніпро, річки, яка тоді „розділяла світи” на готський і не готський.

Під час великого військового зіткнення зовсім маленький Ерманаріх потрапив в полон до племені Склавін або Склав, що в ньому без особливого труду розпізнаємо якесь раннє об’єднання Слов’ян. Вже тоді на чолі Склавів стояв король або радше князь Ісмар, так той звався, згідно з „Діяннями Датчан” Саксона Граматика.
В полоні пройшли все дитинство та юність Ерманаріха. Деякі риси характеру майбутнього імператора готів бачимо вже з такої історії:
„Простим рабом він спочатку займався сільським господарством, виконуючи роботу селянина. Але настільки дієво вправлявся з цім питанням, що був переведений наглядачем над іншими рабами. Оскільки й тут він досяг великих успіхів, то був включений до помічників самого князя. Тут він був оцінений значно вище, ніж просто господарник, і потрапив до друзів князя та потім отримав перше місце серед його прибічників. Таким чином, виключно великими заслугами, він зробив кар’єру від самого низу до найвищіх щаблів”.

Слов’яни звали його Ярмерик або якось близько до того. Вони навчили його військовим хитрощам, завдяки яким часто перемагали готів, і покладали на цього здібного хлопця великі надії.
Кажуть що не тільки князь Ісмар, але й всі його підлеглі дуже любили Ярмерика, окрім однієї людини, що чомусь одразу його зненавиділа і відчувала від нього лихо: дружина князя. Ця жінка, невідома нам за іменем, немовби передчувала якусь небезпеку від загального улюбленця, і не зважаючи на його стрімку кар’єру та загальне захоплення його талантами завжди пильнувала і попереджала своїх близьких чатувати на його зраду.
Власне так одного разу і сталося. Попри всі почесті та довіру, слов’яни завжди пам’ятали про походження Ярмерика та не дозволяли йому, як іншім, вільно пересуватися країною. Бо готська земля була дуже близько, і цінний робітник міг втекти до своїх. Але видався час, і гот знайшов спосіб втекти.


Втеча на батьківщину

В полоні, скоріш за все такому ж саме почесному, перебував іншій хлопець на ім’я Гунн. Вірогідно він був заложником або бранцем з гуннів, які кочували десь далеко на Сході. Про шляхетне походження Гунна нічого не відомо, а от про дружбу його з Ярмериком так. Певна іронія долі є в тому, що то була вимушена чи щіра дружба майбутнього імператора готів та представника народу, що ту імперію поховає.

Коли прийшла звістка, що брат князя Ісмара помер, хлопці змовилися використати загальну заклопотаність та втекти. Зазвичай похорон князя супроводжувався в слов’ян великою пиятикою і послабленням пильності.
Але княгиня, що дуже не любила та не мала віри до Ярмерика, і тут проявила передбачливість. Вона заборонила своїй охороні напиватися і веліла очей не спускати, аби готський полонений не втік у чисте поле.
Тоді (якщо вірити датським переказам, звісно) Ярмерик пішов на нечувану хитрість. Він взяв собаку та посадив її до великого плетеного кошика, і там замкнув. А зверху кошика за допомогою свого друга Гунна зліпив ціле опудало, здалеку дуже схоже на людину. Опудало одягли в плаття Ярмерика.
Навіщо були всі ці хитрощі? Задля того щоб княгиня власноруч почула й побачила, як на ліжку лежить її нелюбимий придворний, що дригається та видає дивовижні звуки, схожі на псячу лайку. Здивована вона запитала що це з Ярмериком і почула від слуг, в тому числі Гунна, що той мовляв раптом з’їхав з глузду і гавкає. Дуже задоволена, що її ворог так закінчив, княгиня звеліла вигнати його геть з двору. І це була її помилка, бо вона втратила пильність і тепер дозволила всім слугам і охоронцям напиватися, як того й вимагав звичай.

Дочекавшись, коли всі сп’яніють, справжній Ярмерик разом з Гунном проникли до княжої скарбниці, покрали там все що могли, а охорону перерізали. Княгиня зачула підозрілі звуки та сунулася до скарбниці, тут її й знайшов меч Гунна. Вмираючи, вона прокляла обох, але хлопці мерщій кинулися виконувати другу частину плану. Вони заготували конів, повантажили туди награбоване срібло та золото, і напали на великий шатер, в якому валялися сп’янілі князь Ісмар та всі його наближені. Сплячих різали як баранів, а потім підпалили і шатра, і міста навкруги.
Сіли на коней та втекли.
Гуннові та Ярмерикові треба було дістатися Дніпра та переправитися через нього. За ним в дні їзди лежали землі готів. Але слов’яни, що знялися по тревозі та знайшли мертвими своїх князя та княгиню, вирушили в негайну погоню за вбивцями і невдовзі наздогнали їх. Хлопці встигли переправитися по великому мосту через ріку, а коли туди поскочила слов’янська кіннота, міст рухнув: передбачливий Гунн його зміг пошкодити таким чином, аби міст казався цілим, і щоб переслідувачі потопилися посередині річки, подалі від берега.
Воєвода, що здійняв погоню, вдався до останньої хитрості: почав кричати їм з того берега, щоб повернулися, мовляв, ви залишили нас без князя та бояр, отож вертайтеся і будете нами князювати. Але хлопці не купилися на цей трюк і сплавилися по річці вниз на захопленому човні, разом з конями, а досягши Низу, щосили поскакали до рідної домівки Ярмерика.


Король готів

Род Амалунгів керував тими готами, що жили на східних землях від Дніпра, а також сусіднім племенем данів, гілки датчан, що селилися біля Дану (Дону). Батьків Ерманаріха давно не було в живих, і за його відсутності рід очолював його дядько Будлі. Коли юний конунг повернувся, та ще з величезним скарбом і великою славою, що ледь не обігнала його в дорозі через неймовірну зухвалість втечі, то дядько – добровільно чи ні, того не знаємо, уступив йому „щита”, тобто трону. Давні готи оголошували конунгом, здійнявши його на щит.
Ерманаріх, добре засвоївши слов’янську приказку, наказав кувати залізо поки воно гаряче: негайно напасти на розгублених слов’ян, поки ті не отямилися та не обрали собі нового князя. Погром був колосальним.
Сорок полонених вождів були розвішані ним на деревах з прив’язаними до них вовками. Раніше це покарання застосовували тільки в рідкісному випадкові – за вбивство близького родича. Але Ерманаріх, колишній Ярмерик, мабуть хотів показати, що слов’яни є страшні злочинці, що порушили колись мир з „братами”, припускає автор „Діянь датчан”.

На землях, що він відібрав в понад 40 слов’янських громад, Ерманаріх встановив свою тривалу владу, чого раніше ніхто з готів не робив. Він не вдовольнився простою даниною, а полишив в кожному селищі гарнізони і побудував нові укріплення.
Так підкоряючи плем’я за племенем та рід за родом, він вийшов на племена вже неслов’янського походження, що позначені як Sembs та Kurland. Скоріш за все, йдеться про балтійські народи, що тоді мешкали значно південніше.
Гот за походженням Йорнанд, відомий більше як Йордан, перерахував народи, що скорилися перед Ерманаріхом: гольте скіфи („золоті скіфи”), тиуди, инаункси, васинабронки, меренс, морденс, имнискари, роги, тадзанс, атаул, навего, бубегени, колди.

Так вибудовуючи свою державу, Ерманаріх дуже швидко отримав прізвище „імператор”, за прикладом всім відомих правителів Риму та Візантії.
Не дивно, що народи чинили відчайдушний спротив його експансії, бо до тих пір війська вельхів (так готи звали римлян) ніколи не заходили так далеко і імперську політику ці народи бачили вперше.

Не найкращі стосунки склалися в „імператора готів” і з власними родичами, які очолювали інші германські племена. Звісно, серед них теж було небагато бажаючих підкорятися та віддавати владу, навіть на правах вірних васалів.
Поступово Ерманаріх побачив, що йому треба стерегтися заколотів та нападів, і почав будувати велику фортецю, яка була б і королівським замком, і містом відпочинку, і безпечним сховищем.
Легенди та перекази кажуть, що за його наказом виросла на геть новому місці фортеця, яку насипали вручну, наче курган, і укріпили зо всіх боків великими кам’яними плитами, що видобувалися неподалік. Розташування цього укріплення полишимо на фантазію читачів та роздум археологам, а поки зауважимо, що назвав він нове місто Ромабург, „Римська фортеця”. Певний натяк на координати може дати наступний епізод.

Тим часом слов’яни, як того й слід було очікувати, підняли повстання. За деякими ознаками, це могло статися не одразу по погромові, а ледь не в наступному поколінні після вбивства сорока вождів.
Як би там не було, але готів знов чекала перемога. Слов’яни зробили цілого флоту з човнів і переправилися вниз по Дніпру, де нагло напали на Ромабург. А щоб про великий похід не дізналися заздалегідь, повирізали перед тим всі „імперські” гарнізони на своєму шляхові.
Але сталося не як гадалося: Ерманаріхові вдалося дочекатися, поки ті зійшли на берег в пошуках помсти, та захопити і знищити човни, відрізавши таким чином шлях назад. Далі слов’янський „десант” розтрощили. Полонених вождів та воєвод Ерманаріх звелів прив’язати ногами до волів, і натравити на них собак. Влаштувавши таке полювання, ті загнали волів та людей у болота, де більшість сконала.

Серед великих загарбань Ерманаріха безсумнівно варто відзначити сучасний Крим. Вважається, що його війська кілька раз проходили Боспором і далі, по узбережжю, аж до візантійських (тоді ще формально – римських) портів.
Сухопутним шляхом та морським (перекази кажуть про потужний флот Ерманаріха) готам вдалося запанувати значною частиною півострову, в тому числі його гірськими висотами.

Тут, кажуть, Ерманаріх зустрів достойних суперників в лиці так званих Геллеспонтинів. Кажуть, це був рід, який панував узбережжям, і складався з трьох або чотирьох братів. Припустимо, що за походженням це були елліни, але можливо що й представники інших, місцевих племен.
Після кількох великих битв браття Геллеспонтини та Ерманаріх уклали „вічний” мир, і навіть домовилися про поріднення: коли підростатиме їхня малолітня сестра, то брати мали видати її за „імператора готів”.

Геллеспонтини поділили з Ерманаріхом спірні приморські території. Як саме, це тема для окремої розвідки з багатьма припущеннями, якщо ми взагалі схильні довіряти цім легендарним подробицям.
Як би то не було, але по цій війні в Тавриці була створена окрема область, що керувалася намісником Ерманаріха, воєводою Римстейном. Цікавим є що фортеця цього намісника звалася Герімсбург (Gerimsburg), і можливо має відношення до пізнішого топоніму „Крим”.
Також в двох днях пішки (легендарні подробиці) від Герімсбурга знаходилася фортеця Берн, „Ведмежа”, в якій був посадженим молодший брат або, радше, племінник Ерманаріха Теодомар і яку за певної уяви можна ототожнити з горою Ведмідь (Аю-Даг). Але полишимо ці гіпотези охочим їх розвіяти або підтвердити.


(Далі буде)

http://maidanua.org/static/mai/1215615242.html

(Закінчення)

Поганий радник

Античні історики, описуючи володіння Ерманаріха, можливо й перебільшували, але за ними виходить, що то була справжня за розмірами імперія – від Тиси до Волги і устя Дону, і від Чорного моря до Балтійського.
Як би там не було, але принаймні один „прибалт” в оточенні Ерманаріха точно був, і відіграв значну і зловісну роль в судьбі його держави.
Його звали чи то Бікке, чи Сібікке, він був заложником при дворі і сином якогось „литовського” вождя. Парадоксальним чином він майже повторював долю Ерманаріха, в полоні якого знаходився. Спочатку бувши бранцем або заручником у юному віці, він проявив таланти і наблизився до „імператора”, ставши його радником і далі – найближчою людиною. Можливо, рішучу роль в тому зближенні зіграла якраз ця схожість, яка могла викликати в могутнього повелителя готів симпатії та сентименти.

Бікке за вірну службу отримав прізвище „Вірний Бікке”. Його поради приносили багато користі, аж поки не сталося наступне.
Він оженився на красуні, і вона впала в око Ерманаріхові. Коли радник був далеко в експедиції, ”імператор” прийшов до жінки і зваблював її, а коли не досяг взаємності, просто взяв силою. Щойно Бікке повернувся, жінка розповила йому все. Радник сказав: „Більш нікому не кажи, роби вигляд, що нічого не сталося. Я помщуся. Мене звали Вірний Бікке, тепер зватимуть Невірний Бікке”.

Рік по тому радник вмовив Ерманаріха відправити старшого королівського сина, Фритаріха, за даниною до слов’янського племені вількінів. А сам звелів наміснику гарнізону в тій землі, своєму братові, вбити королевича. Вбивство скинули на слов’ян, і Ерманаріх розпочав нову каральну експедицію.

Кілька років по тому середній королевич, Регінбалт, за настійливими порадами Бікке мав попливти морем за даниною він германського племені енгелів. Але корабель, що його підготував мстивий радник, був зроблений навмисно так, щоб розвалився у відкритому морі. Все списали на помсту богів.

Далі залишалися ще два племінники Харлунги, з якими Бікке також розправився руками Ерманаріха. Ненависть до „імператора” серед власного племені почала зростати. І хоча іноземці продовжували називати його „Великим Александром” за величезні завоювання, готи, дани, та інші племена почали говорити: на старості років колись розумний хлопець Ярмерик з’їхав з глузду.

Відчуваючи погрози та криві погляди навіть серед улюбленців, Ерманаріх справді став підозрілим, нелюдимим та слухав свого радника все більше, а той вказував йому все нових ворогів та заколотників. Ерманаріх покинув їздити державою, побоюючись заколоту. Зачинився у своєму похмурому Ромабурзі, штучному місті на кургані.
Але й там він не сховався від долі та страхітливого й жалюгідного кінця.


Собача смерть

Наступними ворогами серед родичів стали так звані Бернці, гілка молодших Амалунгів. Вони походили від дядей та племінників Ерманаріха, на їх чолі став молодий юнак Дитріх, що володів багатьма землями в Криму та по березі Чорного моря.
Від нього за порадою підступного Бікке почали вимагати данини, що суперечило відносинами між родичами. Дитріх підняв повстання, багато років воював з Ерманаріхом. На його сторону перейшли багато витязів та воєвод „імператора”, але в „Битві Воронів” (Рабеншляхт) Ерманаріхові вдалося одержати вверх.
Дитріх та його вірні люди побігли далеко на схід. Там вони зустріли табор гуннів, що якраз рухалися на Захід в пошуках нових земель. Готи-вигнанці попросилися до них на службу, і потім на прохання кагана показали таємний шлях до Готської землі. Це стало фатальним для існування Готської держави.

За словами Аммана Марцеліна, відбулося таке. „Гунни, проходячи повз землі аланів, що межують з землями грейтунгів та зазвичай звуться танаїтами, поробили в них страшенне нищення та спустошення. А з вцілілими вклали союз та приєднали до себе. За їх сприяння вони хоробро прорвалися раптовим нападом до великих та плодючих земель Ерманаріха, вельми войовничого царя, що його страшилися сусідні народи через його багаточисельні та різноманітні військові подвиги. Вражений силою цієї наглої бурі, Ерманаріх протягом довгого часу намагався дати їм рішучий відсіч та відбитися від них. Але з причини, що слухи все посилювали жах наступаючих бід, він поклав край остраху великої небезпеки добровільною смертю”.

Про смерть Ерманаріха відомо наступне.
На старості років Ерманаріх почав женитися. Сестра його союзників, братів Гелеспонтинів, підросла, і пора було укладати стратегічний шлюб. За нареченою, слідуючи пораді злого Бікке, було відправлено молодшого і останнього королевича – щойно змужнілого Рандвера. Водночас Біке таємно підговорював принца, якщо тому сподобається наречена, самому взяти з нею шлюб і повстати проти Ерманаріха, який вже був дуже старим.
Невідомо, чи послухав юний Рандвер злого радника. Але коли він повернувся з майбутньою дружиною свого батька-імператора, той через деякий час схопив і сина, і наречену.
Сина звелів „підвішати”, тобто Рандверові накинули на шию зашморга та затягнули, але поставили на щита, яким зазвичай піднімали конунгів. Слуги, які тримали щита на витягнутих руках, нарешті устали і почали потроху слабшати. Так поступово сконав останній королівський син. Кажуть, що Ерманаріх зробив так, щоб формально не було вбивства свого сина власною рукою, а в смерті щоб завинили слуги.
Запідозрену у невірності Сванхільд (або Сунільду, що означає Либідь) віддали затоптати диким коням. За переказом, вона була настільки прекрасна обличчям, що коні не хотіли її терзати. Серед готів пішов гомін, що це ознака невинності за „божим судом”. Тоді Бікке наказав розвернути її спиною та надіти на голову мішок, і коні знищили дівчину.
Деякі ентузіасти вважають, що на честь цих подій названа Гора Либідь.

Між тим кінець наближався до Ерманаріха. Розлючені небувалою розправою над сестрою, брати Геллеспонтини набрали цілу армію і виступили проти імператора, що з’їхав з глузду. Згідно з переказами, вони були зачакловані від готської зброї, і тому майже безперешкодно увірвалися до „неприступного” Ромабургу і почали різати готів і данів (ті складали основну бойову групу Ерманаріха)..
Коли вони вже перемагали, раптом з’явився дивний дядько в сірому плащі та капелюсі, що прикривав пів обличчя. Він наказав стріляти в Геллеспонтинів та їхніх солдатів каменями, від яких, мовляв, вони не зачакловані. Кажуть, буцімто то був Одноокий Один, який дуже любив данів Якщо так, то це вперше й останнє, коли бог з’являється у житті та біографії Ерманаріха.
В останню мить готи та дани вбили нападників.
Але „імператорові” це вже не допомогло. Двоє воїнів – Йордан каже що то були її брати Сар та Армій з племені росомонів – підбігли до Ерманаріха і нанесли йому жахливі поранення „у бік”.
А шведські саги кажуть, що тих двох звали Сьорлі та Хамдір, і що вони відрубали Ерманаріхові один обидві руки, а другий обидві ноги. Їх вбили, а „імператор” залишився в жалюгідному становищі.
Кажуть, що він сам був не в стані накласти на себе руки і звернувся за допомогою до свого Вірного Бікке, який як ми пригадуємо не був таким вже й вірним. Втім, інші кажуть, що Бікке мстився не через ображену честь дружини, а за свій поневолений народ. Як би то не було, а перше що почули завойовники про смерть Ерманаріха, за німецькими легендами, було таке: „Ерманаріх сам попрохав спустити собі жир, і слуга Бікке це йому влаштував”.

Тим часом стався епілог не тільки життя, але й імперії Ерманаріха.
Гунни, яких вели готські вигнанці, вдерлися в Готську державу.
Відкрилася нова сторінка історії, в якій готи ще дуже довго були славетними героями та відчайдушними бійцями. Але вони вже не були державотворцями.

http://maidanua.org/static/mai/1215615242.html

Мдя. тільки зараз зрозуміла як гостро нам однако невистачає доброго філолога...
Маю на увазі якогось добре звихнутого професора філології, як британцям колись з Толкієном пощастило. А ще трошки раніше з математиком Керелом.
В Вас таки дуже сильно відчувається історик - рефлекторне позначення варіантів та випадіння в джерелознавчий аспект З іншого боку тому Толкієну теж треба щось читати, щоб писати казку.
В контексті обговорення на Майдані - хочете варіант розсташування Вашого "Мюрквід"у? Під Переяславом є місце яке і посьогодні назвивають "Куряче горло" - вузеньке гирло Дніпра неподалік т.з. Германівського лісу. Чому ліс ГЕрманівський я, чесно кажучи, незнаю. Зараз від нього мало що лишилося, значна частина вже є посадкою. Але цей ліс завжди, наскільки місцевої людської пам'яті вистачає, був майже без підліску (конем цілком можна було їздити) і справді темним. Ще й за оболонню та болотом. Це осібне враження, я не знаю чому, але у порівнянні з навколишніми, переважно хвойними, лісами цей дуже темний, з великою кількістю вільхових дерев. Щоправда, Переяслав - це лісостеп, всі ліси там невеликі, цей не виключення...

О, дякую за Мюрквід!!

Там таке. Я майже не сумніваюся, що він якщо й вцілів, то хіба що випадково. Посилаюся на думку екологів, які співпрацюють з археологами: коли в нас йдуть "степові" знахідки в лесах або навпаки, ми певною мірою завжди здивовані, тоді як ці кажуть - та тут всьо раз по п/ять змінювалося. Не про всі місцевості звісно, але старі ліси та молоді (Як і степи) дуже часто змінюються. Тому я думав що ліс необов/язково є зараз, бо так й так він в пригранічній зоні.

Якось я повиписував його характеристики звідусіль, отримав що він листвений (не хвойний) і прозваний так або іносказатєльно, або через якусь особливість (адже листвені ліси зазвичай "світлі")
Далі - він стопудово біля Дніпра (прямо до нього виходить), причому в вузькому, не широкому місці - конями перепливали (або перепригували!)
І ще по ньому можна було їздіти верхи, хоча це вважалося небезпечним і путникам раділи все-таки спішитися.
Погану репутацію ніякими підробицями не описано - ну там відьма якась жила, ну там всякі жахи марилися якщо заночувати, але то явно не опис ландшафту. Єдина згадка що там КРИВІ або СТРАШНІ дерева 9і так і так можна перекласти) міститься в баладах про Дітриха.
Щодо ГЕрманівки ДУЖЕ ЦІКАВО. Адже це дійсно може бути давній топоним, втім це потребує обов/язкового досліду, бо з тим самим успіхом може бути і зовсім новий.

Спробую по карті знайти: власне відсутність мюрквіду є єдина серйозна перепона для нанесення Готії на мапу, для наглядності...

[quote="Squirrel"]Мдя. тільки зараз зрозуміла як гостро нам однако невистачає доброго філолога...
Маю на увазі якогось добре звихнутого професора філології, як британцям колись з Толкієном пощастило. А ще трошки раніше з математиком Керелом.
[quote]
Та навіть простого філолога який би переклав купу текстів, що мені їх доводиться читати на латинці (а є ще на давній та ранній німецькій, на шведсько-датському, іншіх рідких мовах. Деякі мають англійські переклади, але на жаль неточні - це виявилося на практиці, вони чомусь майже всі "поетичні" або "вільні", більшість 19 століття тоді цім грішили сильно.
Я роблю робочі переклади і маю намір їх колись надрукувати з коментами, але без лінгвиста справа йде дуже повільно. Власне видання Саксона Граматика саме по собі зробило б більший переворот ніж сотня статей про готів Текст перенасичений невідомими загалу подробними епізодами про слов/ян - хоча сам він так жахливо написаний, що й з класичної латинки погано перекладається.

Ще кілька подробиць. По-перше - ніякої Германівки (чи іншого поселення) там історично не фіксується. Тобто, археологічні знахідки поблизу є - але в Переяславі місця де їх немає знайти слакданіше, ніж ті де вони є. Тобто, просто гЕрманський ліс. Чи був якийсь Герман, чи не було - невідомо. По-друге, вільшаник, якій зараз прийнято вважати закінченням Германського лісу - Комарине царство, він же цілком офіційний вільшаний заповідник, і вважається пра-лісом. Трете - сучасний Германський ліс на берег Дніпра не виходить - між ним і Курячим гирлом є ще Козинські горби - зараз теж переважно засаджені хвойним лісом. Ну і останне - навколо переяслава якийсь сплошний тюркський заповідник - Каратуль, Карань, і це мабуть ще не всі Кара (чорний), що є довкола. Одна з них - Карань, ісує і досі між переяславом і Германським лісом.