Ярослав Стешенко: життевий шлях та творчий доробок

Оригінал цієї статті опубліковано у Історичному журналі - 2/2008. Журнал не має електронного варіанту тому дозволю собі викласти текст тут. Ця версія не повністю відповідає опублікованій і власне є однією з останніх чернеток статті - сталося так, що остаточна версія зараз дуже добре себе почуває на зіпсованому вінті, але це тимчасове. З часом викладу тут остаточний варіант. Поки, для загального ознайомлення попередній текст. Розумію, що текст завеликий, але він, в принципі, не для масового читача, а лише для тих, кому воно треба.

Ярослав Стешенко: життєвий шлях та творчий доробок

Про Ярослава Стешенка відомо порівняно небагато. Син освітнього та політичного діяча Івана Стешенка, онук драматурга, основоположника українського професійного театру, Михайла Старицького. Бібліограф. У 1920-х роках був співробітником Всенародної бібліотеки України та Українського наукового інституту книгознавства (УНІК). Заарештовувався за справою Спілки визволення України, але, рішуче відкинувши всі звинувачення, так і не був засуджений. У 1933 – повторний арешт і, цього разу, заслання, з якого Стешенко вже не повернувся.
Ось практично і вся інформація про нього, яку можливо відшукати у довідниках [1,2], нечисленних публіцистичних [3,4] і наукових розвідках [5, 6, 7]. Водночас, навіть ці скупі відомості дозволяють твердити – Ярослав Стешенко був непересічною особистістю.
В колі бібліографів він знаний перш за все як укладач покажчика відомого під назвою «Українська книга в Росії». Праця містить опис видань опублікованих української мовою на теренах Російської імперії у період від 1798 по 1916 рік. Дослідження принесло своєму авторові відомість, але так і не було опубліковане – ані за життя, ані після смерті.
Ім’я Стешенка було відверто «незручним» для радянської науки – його оминали в дослідженнях з історії українського книгознавства та історії Академії наук, співробітником якої він був. Попри реабілітацію у 1966 році [8] його уникали згадувати навіть у спеціалізованих виданнях. Але і зараз він лишається практично невідомим широкому загалу.
Основна увага та лаври тривалий час діставались Юрію Іванову-Меженку – очільнику УНІКу та української Книжкової палати у 1920-х роках [11], з яким Стешенка пов’язували непрості стосунки.
Попри зростання зацікавленості дослідників питаннями історії української бібліографії, зокрема, її становленням на початку ХХ століття [9,10], ім’я Стешенка і досі практично не згадують серед когорти дослідників, що стояли біля витоків українського книгознавства.
Причинами тривалого перебування Стешенка «в тіні» своїх більш відомих колег – С. Єфремова, Д. Щербаківського, С. Маслова, А.Середи, В.Перетца, М.Зерова є як особливості біографії Ярослава Стешенка так і подальша доля його архіву.
Більшість вцілілих особистих документів дослідника зберігаються у фондах музею Михайла Старицького у Києві, що входить до складу Музею видатних діячів української культури, і практично не залучені до наукового обігу. В загальному масиві документів цього фонду мною було виділено ті, що містять інформацію про життя та діяльність Ярослава Стешенка, як прижиттєвого так і більш пізніх періодів. Таких документів виявилося понад 50 одиниць зберігання. На основі документів з фондової колекції музею та деяких інших документів, з архіву ЦДАГО України, біографію Стешенка було доповнено рядом фактів та уточнено окремі біографічні данні.

Ярослав Іванович Стешенко народився у Києві 24 березня (6.04) 1904 року, в родині Івана Матвійовича Стешенка та Оксани Михайлівни (в дівоцтві – Старицької). В родині було двоє дітей. Окрім Ярослава, ще й старша сестра – Орися, знана згодом, як Ірина Стешенко, акторка театру «Березіль», перекладачка та дисидентка [3].
Дитинство для Ярослава закінчилось у 14 років, коли на його очах трагічно загинув батько. Перебуваючи у Полтаві Іван Матвійович Стешенко був смертельно поранений невідомими злочинцями [12]. Ставши свідком трагедії хлопець пережив шок, і навіть тяжко захворів [3]. Та вже наступного року він стає до праці – Стешенка зараховують співробітником книжкового складу «Дніпросоюзу» [13].
Тут же його помічають як талановитого співака – він долучається до хорової капели «Думка», яка була створена на основі хору «Дніпросоюзу» у 1919 на чолі з Н.Городовенком у складі 45 співаків. У 1920 році офіційно іменувалася: Державна українська мандрівна капела (від початкових літер і походить назва) [14]. Наявність у назві слова «мандрівна» не випадкова – капела багато гастролювала. З нею подорожував країною і Стешенко. Збереглося кілька фотографій Ярослава з іншими учасниками капели – у Каневі (на могилі Т.Шевченка) та у Москві.
Вже ставши до праці Ярослав не лише знаходить час на капелу, але й здобуває освіту. Підтверджуються ці дані записами у «Трудовому списку» Ярослава Стешенка [15].
Примірник, що зберігається у фондах музею – це копія офіційного документу, що фіксує трудовий стаж окремої особи. Наприкінці 1920 - у 1930-х він виконував функцію сучасної „Трудової книжки”. Зшиток, що налічує 8 сторінок з титульними включно, на першій сторінці містить: друковані зображення гербу УСРР та напис „Українська соціалістична радянська республіка”, нижче: „Трудовий список” та три строки для заповнення „Прізвище, ім’я, По-батькові” в які від руки вписано „Стешенко Ярослав Іванович”. В нижній частині сторінки друковане: „видання „Питання праці” Харків - 1929” У верхньому правому куті вписано від руки „Копія”.
На звороті титульної сторінки містяться друковані форми для відміток про місце роботи. В нашому випадку заповнено три форми з десяти наявних: „1) Складено Всенародною Бібліотекою України. Разом 7 записів на стор. 2-4 Підпис: Ф.Міхневич 13.06.1929; 2) Подовжено Всенародною бібліотекою України. Разом 8 записів на стор. 2-4. Підпис Ф.Міхневич 28.03.1930; 3) Подовжено Українською книжковою палатою. Разом 10 записів. Підпис (нерозбірливо) 15.02.1932”
Зворот другої та третя сторінка містять анкетні дані щодо особи якій належить цей трудовий список. У відповідних графах запитальника зазначено: „Народився в 1904 році березня місяці 24 числа. Підстава: Выпись из метрической книги, выданная причтом Кіево-Благовещенской церкви 1907 года января 23 дня за № 26. Національність – українець. Соціальний стан – службовець з 1919 р., а до 1919 р. – учень. Освіта – незакінчена вища. Підстава: Справка факультету Профосвіти КІНО №952. Студент КІНГ’у з 1926 року – студентська картка № 112а Прослухав бібліотечні курси в Київі р. 1920-го. Зміна: Закінчив Київський Інститут Народного господарства. Підстава: Свідоцтво Київ. Ін-ту Народ. Госп-ва № 1894 з 17.09.1932 р. Професія: бібліограф, видавнича та книгарська справа з стажем 9 років. Безпартійний. Член профсоюзу Робос з 1921 року. Членський білет Робос № 106018. Зміна: 10.09.1932 р. Зараховано до членів Секції наукових робітників. Підстава: тимчасова довідка МК „Робос” Укр. Книжкової палати № 15 з 31.07.1932 р. На військовому обліку лічусь. Підстава: „Прописная книжка допризывника” від 8 лютого 1928 року № 223. Зміна: команд. гр-серд; Підстава: Военный билет з 5.09.1931”. Аркуші 6-11 містять інформацію про проходження служби.
Наведені у „Трудовому списку” дані значно розширюють відомий досі період співпраці Стешенка з Всенародною (Національною) Бібліотекою України. Зокрема, свідчать про його співпрацю з цим закладом на посаді інструктора, а згодом – бібліотекаря-спеціаліста (у 1920-1922 рр.) та наукового співробітника (1928 р.). Серед інших зазначених у трудовому списку установ, що у них працював або був їх членом Ярослав Іванович у 1919-1929 роках наявні: книжковий склад Дніпровського Союзу Споживчих Союзів України (1919), Український Червоний Хрест, Всеукраїнська Виставка Друку (1923), Бібліографічна комісія Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові (1924), Український Науковий Інститут Книгознавства (1923-1928), Українська Академія Наук (1928), Русское библиографическое общество при Московском Университете, Рада Українського Бібліографічного Товариства при ВУАН (1928), Ленинградское общество библиографов, Ленинградское общество экслибристов.
Наявні у фондах музею і інші документи, що підтверджують наведені у «Трудовому списку» дані, в тому числі – факт тривалої співпраці Стешенка з УНІК (посвідки наукового співробітника та профуповноваженого колективу УНІКу) [16, 17].
Є й такі, що проливають світло на обставини, що змусили його припинити цю співпрацю. Зокрема, звернення Ярослава Івановича до бюро УНІКу, де викладено історію співпраці Ярослава Івановича з науково-дослідним інститутом, основні результати такої співпраці та мотиви, що змусили його відмовитися від її продовження. Це звернення відоме в літературі як «лист Я.Стешенка до Бюро УНІКу», один з примірників якого зберігається в Інституті рукопису НБУ ім. В. Вернадського [11].
На думку Стешенка, Інститут на момент початку співпраці: „як цілком правдиво висловився М.А.Годкевич та спостеріг М.Ф.Яніцький, лише копіював роботу книжкової палати”. За п’ятирічний період співпраці в Інституті намітилися позитивні зміни: „пощастило поставити як слід „Бібліографічні вісті”... утворити наукові комісії... було утворено навіть Раду з участю в ній таких осіб, як С.Єфремов, Д.Щербаківський, С.Маслов, П.Попов, А.Середа та ін., і було складено нове Положення про УНІК”. Науковому розвитку Інституту, на думку Ярослава Стешенка, весь цей час перешкоджав його керівник Юрій Меженко, що, на щастя „чимало часу приділяв ріжним іншим справам: праці в „Село-Книзі”, представництву в „Червоному шляху”, службі в київському ДВУ і т.д.”. Однак з прийняттям нового положення керівникові Інституту довелося втрутитися, і створити обставини щоб „не вводити його зовсім до життя і цілком ігнорувати.... Таким чином поступово Раду, що не виявила особливого бажання бути лише мальовничою заслонкою, було спочатку скорочено, а потім і зовсім знищено” [18].
Є у фондах музею і офіційна відповідь на це звернення. У витязі з протоколу засідання Ради УНІК у складі Ю.О.Меженко, Д.А.Балики, С.І.Маслова та С.Г.Кондра від 1 лютого 1928 року, щодо заяви Я.І.Стешенка про полишення ним служби у цьому закладі йдеться про відмову від розгляду мотивів цього рішення зважаючи на їх „необгрунтовність і у цілому, невідповідність реальній дійсності” [19].
Про конфлікт між Ярославом Стешенком та очільником УНІКу Юрієм Івановим-Меженком, що на початку 1928 року призвів до припинення співпраці Стешенка з цим закладом, відомо переважно з наведеного вище звернення Стешенка, відомого в літературі як «лист Стешенка до бюро УНІКу» [11]. Сучасні дослідники схильні вважати, що в основі цього конфлікту лежали виключно професійні протиріччя, основою яких були розбіжності у поглядах Стешенка та Меженка на принципи діяльності УНІКу [11].
Полишивши Інститут, Стешенко продовжить працю на бібліографічній ниві і досягне певних успіхів. Зокрема, долучиться до заснування Бібліографічного товариства при ВУАН.

У фондах музею зберігся автограф замітки Стешенка „Українське Бібліографічне Товариство” [20]. Згідно з наведеними вище даними „Трудового списку” Ярослав Іванович Стешенко був у 1928 членом Ради зазначеної організації. У тексті замітки міститься інформація про час заснування товариства (кінець 1928 року), основні напрямки його діяльності та найближчі плани, склад керівних органів Товариства та юридична адреса – вул. Короленка, 54, що відповідає одному з будинків, де розміщувалися установи Української Академії наук.
Дозволимо собі навести цей текст повністю: „Українське Бібліографічне Товариство. На початку грудня 1928 року в Київі засновано при ВУАН. Українське Бібліографічне Товариство, завданням якого є об’єднати українських книговидавців, бібліографів і практиків книжкової справи для спільної роботи над різноманітними проблемами, що зв’язані з книгою (її історія, мистецтво, техніка, економіка і т.п.), а також сприяти розвиткові на Україні знання про книгу й збуджувати серед широких кол інтерес до завдань, на яких обрано раду та ревізійну комісію Т-ва, ухвалено план діяльності Т-ва та заслухано було три доповіді: С.О.Гілярова про творчий шлях Альбрехта Дюрера (з нагоди 400-ліття з дня смерті), Б.Й.Боровича про основні проблеми сучасного радянського книжкового ринку та М.Ф.Яновського про поняття бібліотечного та архівного матеріалу.
Вважаючи за конче потрібне ознайомити широкі кола УСРР, СРСР та закордону з досягненнями українського графічного мистецтва, Рада товариства взяла на себе ініціативу влаштування за участю українських мистецьких об’єднань Першої Всеукраїнської Виставки Графічного Мистецтва й склала відповідну доповідну записку до Наркомосу. Ставлячи одним зі своїх завдань піднесення якості української видавничої продукції і маючи на увазі, що українські видавництва мало звертають належної уваги на виховавчу ролю книги як мистецького витвору матеріальної культури, Т-во погодило з ДВУ справу видання серії вибраних творів українського письменства, ілюстрованих і оформлених видатнішими сучасними українськими графіками, під доглядом Т-ва. ДВУ погодилось також видати збірник Т-ва, присвячений сучасній українській графіці. Крім того Т-во, за допомогою видавництва „Сяйво” має надрукувати ряд невеличких монографій про окремих українських граверів і графіків од найдавніших часів і аж до нашої доби. Першими мають вийти монографії П.Попова про Гр.Левицького, О.Новицького про Т.Шевченка, С.Таранушенка про В.Г.Кричевського та В.Січинського про В.Касяна. Праці Т-ва з інших галузів бібліології мають увійти до „Записок Т-ва”, перший том яких готується зараз до друку.
До складу Ради Т-ва на 1928-1929 р. обрано на голову – акад. В.М.Перетца, на заступника голови – С.І.Маслова та А.Т.Середу, на секретаря – М.М.Іванченка, на членів Ради – Ф.Л.Ернста, М.К.Зерова, М.О.Макаренка, П.М.Попова, Я.І.Стешенка та О.І.Усачова. До ревізійної комісії ввійшли: В.Н.Вейсблат, І.М.Плещинський та С.Г.Титаренко.”
Згідно змісту цієї замітки Українське бібліографічне Товариство при ВУАН засноване грудні 1928 року. Сам текст, імовірно, був підготований для ювілейного збірника до 10-ліття ВУАН (інші матеріали, що готувалися до цього збірника, що так і не вийшов друком, датують 1929 – початком 1930 року). У списку Товариств при ВУАН у виданні „Історія Національної Академії наук. Документи і матеріали” [21] таке Товариство відсутнє, тобто дані про його існування і діяльність досі до наукового обігу не залучені. Серед матеріалів архіву Стешенка інших документів, що засвідчували б діяльність Товариства також немає.
Працювати у Раді Товариства Стешенку довелося не довго. Вже наприкінці 1929 року його заарештовано за справою Спілки визволення України.
Ось як арешт відображено у його трудовому списку: під номером 8, датований 27.12.1929 року, міститься запис, виконаний іншою рукою ніж усі попередні: „Факт: Згідно з розпорядженням уповноваженого Упрнауки звільнено з посади наукового робітника в зв’язку з арештом. Підстава: Наказ по В.Б.У. від 27.12.1929 р. ч.83; Розпорядження Уповноваженого Упрнауки. Директор В.Б.У. в.о. директора ВБУ Іваницький, за ученого секретаря Ф.Міхневич. З оригіналом згідно: Ф.Міхневич” [15]
У фонді музею зберігаються і інші документи, що стосуються арешту Стешенка у 1929 році. Це протокол обшуку у його помешканні 23 липня 1929 року на підставі ордеру № 4209 від 22.07.1929 проведеного уповноваженим Правдіним [22]. У протоколі зазначені присутні при обшуку особи (Я.І.Стешенко, О.М.Стешенко, А.О.Яровий) перелік речей вилучених при обшуку – 8 книг та 4 рукописи, зазначено, що скарг на зникнення речей та зауважень щодо невірних дій при обшуку не було. Натомість відсутні підписи звинуваченого та свідків, зазначено лише хто провадив обшук – Правді – той самий Правдін, відомий як один зі слідчих по справі Спілки визволення України (СВУ) [23].
Інший примірник цього документу – вже з підписами і свідків і самого Стешенка наявний у справі, що нині зберігається у ЦДАГО України [24]. Інкримінували Стешенку «приналежність до нелегальної контрреволюційної організації, що мала на меті повалення радвлади» [24, арк.3]. А як «докази» його антирадянської діяльності у справі наявні свідчення заарештованих та згодом засуджених за справою Спілки визволення України Павлушкова, Дурдуківського, Ніковського, Єфремова. Однак серед засуджених по цій справі прізвище Стешенка відсутнє.
Те, що Ярослав Стешенко потрапив до кола звинувачуваних у цій справі, подиву не викликає, адже одночасно під слідством опинилася практично вся його родина: тітка з боку матері, Людмила Старицька-Черняхівська та її чоловік, Олександр Черняхівський, їх донька Вероніка Черняхівська. А отже, «Ярослав Стешенко був у курсі всіх справ організації СВУ» [24, арк. 73]. Та в основі звинувачень були не їх свідчення. Власне, і родинні зв’язки були використані лише для демонстрації приналежності Стешенка до кола «змовників». «Бути у курсі» ще недостатньо, тим більше, що Стешенко рішуче відкидав усі звинувачення.
Ось тут і згодився конфлікт між Стешенком та Івановим-Меженком. І вже на світ з’являються рядки «Висновку до слідсправи № 457»: «Про те, як біля УНІКу дякуючи Стешенкові, гуртувався контрреволюційний елемент і які взаємовідносини у нього були з Єфремовим, видко з того, що у супереч бажанню керівника УНІКу було утворено раду з участю в ній таких осіб, як Єфремов, Щербаківський, Попов (члени СВУ) та ін., які склали нове положення про УНІК, намагаючись захопити керівництво всією установою, яке було в руках Юрія Меженка, чоловік проти якого вони весь час організовували похід» [ 24, арк. 71].
Знайшлася і мета, з якою була організована ця «змова»: «Ярослав Стешенко брав участь у нараді, де було обрано комітета ушанування пам’яті Петлюри та ухвалено збирати гроші у фонд Петлюри. Весною 1927 року приїздив на Україну й працював у Києві секретар Паризького адвоката Тореса – оборонця Шварцбада, Лекаш. У Києві він збирав матеріали про погроми на Україні під час громадянської війни. Матеріали переважно брали в УНІКу, де зібрані всі газетні й взагалі друковані матеріали. Секретар УНІКу Ярослав Стешенко відмовився підписати ту виборку в такому вигляді, як це зробив Лекаш. Підписав її директор УНІКу Меженко, а випадок цей організація СВУ використала, як матеріал для розповсюдження всяких брехливих чуток, щодо неправильного підбору матеріалів і тенденційного підходу до майбутнього процесу Шварцбада. Згодом Ярослав Стешенко передав Єфремову з УНІКу повні комплекти Паризького бюлетеня того процесу» [24, арк. 71]. Отже, в провину ставилося «петлюрівщина» та розповсюдження закордонної літератури.
Але, попри всі звинувачення, Стешенко рішуче стояв на своєму – ніяких злочинів він не коїв, літературу закордонну Єфремов отримував цілком законно, як співробітник УНІКу, а про адвоката Шварцбада він ні з ким «ніяких розмов не вів і не чув, кому була доручена справа з подачею матеріалів цьому захисникові в Інституті – не знає» [24, арк. 64, 69].
Незалежна поведінка Стешенка під час допитів знайшла своє відображення у «Висновку» по справі: «Не дивлячись на те, що проти Яр. Стешенка маються такі конкретні покази про його участь в організації СВУ, він в процесі слідства тримає себе задиркувато…» [24, арк. 73]. Такий незговірливий підсудний на показовому судовому процесі організаторам був не потрібен. Тому у вироку пропонувалося передати справу на розгляд судової трійки Колегії ДПУ УСРР та клопотатися про ув’язнення Стешенка в концтабір на термін 10 років.
Однак, розглянувши матеріали справи, начальник Секретного відділу ГПУ УССР С.О.Горожанін не погодився з терміном ув’язнення: «мнение секретного отдела – выслать за пределы УССР сроком на три года», натомість прокурор ГПУ УССР не погодився і з цією пропозицією: «с мнением СО ГПУ не согласен. Предлагаю дело Стешенка прекратить и его из-под ареста осоводить» [24, арк. 73 зв.].
Однак справа все ж була передана на розгляд трійки, яка 20.02.1930 прийняла рішення про припинення справи і звільнення Стешенка з-під арешту [24, арк. 77].
Довідка про припинення Окремою Нарадою при ДПУ УСРР справи щодо Ярослава Івановича видана Приймальнею прокуратури республіки 9.04.1930 р. [25].
Підтверджені дані про звільнення Стешенка і в «Трудовому списку» - поряд з записом про арешт вписано: «1.03.1930 з під арешту звільнено й справу припинено. Копія справки ДПУ від 22.03.1930 р.» Отже, під арештом Стешенко пробув близько трьох місяців.
Наступний розворот «Трудового списку» - сторінки 10-11 містять ще три записи датовані 1930-1932 роками: 1.03.1930 – 1.04.1931 – Безробітний. Вчився в Київському Ун-ті Народного господарства. Закінчив в грудні 1930 р. Підстава: Свідоцтво Київ. ІНГ з 17.09.1932; 1.04.1931 – 5.12.1931 – Покликаний до Р.С.Ч.А. Демобілізований з Р.С.Ч.А. з званням командира роти запаса. Підстава „Военный билет” з 5.11.1931, вид. Штабом 43 стр. Полк. 15 див.; 1.02.1932 – 21.05.1932 – зазначений як співробітник Української книжкової палати: Керівник сектору бібліографічної реєстрації та перевод на посаду Керівника кабінету українського дореволюційного друку [15].
Нажаль у фондах музею практично відсутні документи, що дозволяли б пролити світло на долю Ярослава після його звільнення у 1930-му році. Відсутній серед них і згаданий у «Трудовому списку» Стешенка військовий квиток. Наявне лише «Посвідчення червоноармійця», видане у квітні 1931 року (дата нерозбірливо), що підтверджує проходження Ярославом Івановичем служби у 43 стрілковому полку РККА. Як підрозділ місця проходження служби зазначено «команду одногодников». Після 1932 року «Трудовий список» записів не містить.
Не вповні відбивають його подальшу долю і документи карної справи. Заарештований вдруге у 1933 році за справою з майже сюрреалістичною назвою «археологів-жупанів», Ярослав Стешенко був засланий, і в Україну вже не повернувся. Та у справі немає довідки про смерть, так само, як і даних про реабілітацію.

Доля рукопису Ярослава Стешенка „Українська книга в Росії в 1798-1916 роках” тривалий час лишалася невідомою. Жодних даних про те, що цей рукопис було опубліковано відшукати не вдалося. Натомість, у фондах ММС зберігаються документи, що свідчать про подальшу зміну власників рукопису. Це бібліографічна довідка укладена С.Білоконем, що містить наступний текст: „Біографія Ярослава Стешенка укладена С.Білоконем. СТЕШЕНКО Ярослав Иванович (24 марта/6 апреля в Киеве – 11 марта 1939) – укр. Сов. Библиограф. Окончил Киевский институт народного хозяйства (1930). Работал в Укр. Научн. Ин-те книговедения (1923-1928, одновременно – секретарь журнала «Бібліологічні Вісті»), Всенародной библиотеке Украины (1928-29) и Украинской книжной палате в Харькове (1932-33). Один из организаторов Укр. Библиологич. О-ва (1928-29), был избран членом его совета.
С 1923 работал над капитальным указателем изданий, вишедших в России на украинском языке в 1798-1916 гг. Авторская машинопись, состоящая из б. 2800 названий, расписанная на карточки в Киевской и Львовской б-ках АН УССР. Вместе с Н.Н.Иванченко составил «Систематический каталог изданий Всеукраинской Академии Наук» (К., 1930). Издал персоналии – Г.И.Нарбут (1926) и С.И.Маслова (1927). Работы С. изумительны тщательностью и подробностью исполнения” [26].
Ця довідка містить ряд неточностей, зокрема щодо кількості назв у бібліографічному покажчику Стешенка, але засвідчує факт передачі рукопису до бібліотеки Академії наук, яку у 1945 році очолив давній знайомий Ярослава Стешенка по спільній праці в УНІКу Юрій Іванов-Меженко. Інститут на той момент вже давно припинив своє існування – у 1934 році його робота була різко розкритикована у «Пролетарській правді» і Інститут ліквідували [11]. Та сталося це вже після від’їзду Юрія Меженка. Він, як і Стешенко свого часу, полишив УНІК за власним бажанням, а невдовзі полишив і Україну – у 1931 році Меженко переїздить до Ленінграду, де долучається до створення Репертуару російської книги.
Повернувся в Україну Меженко лише після завершення ІІ Світової війни. 6 квітня 1945 р. Президією АН УРСР Меженка затверджено директором Бібліотеки АН УРСР [11]. Тоді ж, у 1945 році, до Києва повертається і Ірина Стешенко – рідна сестра Ярослава Стешенка, єдина з родини хто лишився серед живих.
Та лишалося відкритим питання про те, як рукопис потрапив до Бібліотеки Академії наук, а також – який саме варіант рукопису було використано цими бібліотеками, адже, за однією з версій, що побутують в літературі, єдиний відомий екземпляр рукопису Стешенка не був остаточним варіантом його праці [5]. Надія Стрішенець, провівши розшуки покажчика Стешенка, твердить: «Рукопис бібліографії української книги зберегла сестра Стешенка, Ірина Іванівна Стешенко, і за свідченням працівниці Музею видатних діячів української культури, де зберігається архів Старицьких, передала її після війни О.І.Білецькому… Виявилося, що рукопис покажчика зберегли працівники відділу рукописних фондів і текстології. Хоча чи це той, переданий О.І.Білецькому рукопис, чи якийсь з варіантів, важко стверджувати однозначно» [11].
У фондах музею зберігається Акт купівлі-продажу датований 19 вересням 1945 року. Він засвідчує, що власницею рукопису на той момент вважається Ірина Іванівна Стешенко [27]. Передає вона рукопис книги свого брата за відшкодування у розмірі 10.000 карбованців Інституту української літератури ім. Т.Г.Шевченка АН УРСР. Серед пунктів укладеного „Акту” зокрема зазначено, що попередній власник (І.І.Стешенко) позбавляється права повторного продажу рукопису або його копій, а Інститут набуває права використати цей рукопис як вважатиме за потрібне.
Друга частина „Акту” подає висновки оціночної експертизи, на основі якої було укладено ціну на рукопис. Наводимо текст повністю: „Складено цей акт 19 вересня 1945 року в м. Києві Комісією у складі: Директора інституту Української літератури ім. Т.Г.Шевченка АН УРСР, дійсного члена АН УРСР О.І.Білецького, старшого наукового співробітника Інституту О.А.Назаревського та Зав. Відділу Бібліографії Л.Ф.Хункулова в тому, що вона розглянула рукопис Ярослава Івановича Стешенка „Українська книга в Росії 1798-1916”, представлений Ориною Іванівною Стешенко, власницею цього рукопису, і встановила його вартість, виходячи з кількості зареєстрованих назв – 4.000 – по 2 крб. 50 коп. /два карбованці 50 коп./ за назву – разом 10.000 /десять тисяч/ карбованців”.
Надія Стрішенець, у книзі присвяченій діяльності Юрія Меженка, наводить уривок з його листа, написаного у жовтні 1945 року до Я.Дашкевича, де Меженко свідчить: «Ми лише з 8 жовтня беремося до розписування бібліографії Стешенка».
Впадає в око датування. Акт купівлі-продажу рукопису Стешенка, укладений між Іриною Стешенко і Інститутом літератури АН, датовано 19 вереснем 1945 року, а вже 8 жовтня рукопис не лише передано іншій установі – ВБУ, але й розпочата робота по його опрацюванню. Враховуючи, що ледь не всі сучасні дослідники підкреслюють «розірвані зв’язки» між науковим спадком 1920-х років, який був ігнорований у радянський час, та й по сьогодні не в повній мірі є повернутим до наукового обігу, така оперативність, щонайменше – вражає.
Чи був саме Іванов-Меженко ініціатором придбання рукопису – невідомо. Але саме він був тим, під чиїм керівництвом було здійснено рознесення на картки змісту рукопису Стешенка. Це засвідчено й при виданні першого тому «Репертуару української книги», що з точністю до року відповідає змісту укладеного Стешенком покажчика: «Перший том «Репертуару української книги, 1798–1916», який охоплює видання 1798–1870, відкриває публікацію матеріалів архівної картотеки української книги 1798–1916 рр., створеної двома академічними бібліотеками Києва і Львова в 1945–1948 рр. під загальним керівництвом Юра Меженка» [28]. Щоправда, в анотації до цього видання жодним словом не згадано, що, принаймні, однією з основ цього репертуару [11], є рукопис Я.І.Стешенка «Українська книга в Росії, 1798-1916».


1. Стешенко Ярослав Іванович // Довідник з історії України – Т. 3 – с.4.
2. Історія Національної Академії наук України. 1924-1928 рр. Документи і матеріали. – с. 635
3. Хорунжий Юрій Великий родовід // Дзеркало Тижня. - № 3 (327) . - 20 — 26 січня 2001
4. Поліщук Т. Доля Михайла Старицького та його нащадків//День. - №160. - 5 вересня 2002
5. Стрішенець Н. Ярослав Стешенко - бібліограф української книги// Матеріали Міжнародної наукової конференції "Проблеми вдосконалення каталогів наукових бібліотек" // http://www.nbuv.gov.ua/books/19/kiev_97/303.html
6. Стрішенець Н.В. Ярослав Стешенко: “…Чекати на мене… божевільна і марна вигадка” / Н.В. Стрішенець // Наук. пр. Нац. б-ки України ім. В.І.Вернадського. – К., 1999. – Вип. 2. – С. 95–106
7. Ківшар Т. Листи Ярослава Стешенка до Степана Сірополка // Київ. старовина. – 1996. – № 4/5. – С. 82–92
8. Музей Михайла Старицького, КН – 6159, РД – 131. (Довідка № 284/66 Харківського обласного суду про реабілітацію Я.І.Стешенка 21.ХІІ.1966. Харків. )
9. Загайна Н. Український бібліографічний репертуар та українська книга для дітей. – Світ дитячих бібліотек. – 2003. - №1// http://www.chl.kiev.ua/UKR/magazin/Svit_n5/zagaina.htm
10. Зінченко Л. О. Історичні аспекти зародження наукових засад української національної бібліографії [Електронний ресурс] // Історія науки і біографістика. — 2006. — N1 // http://www.nbuv.gov.ua/E-Journals/INB/2006-1/06zlounb.html
11. Стрішенець Н.В. Бібліографічна спадщина Юрія Меженка / НАН України, Нац. б-ка України імені В.І. Вернадського. — К.: НБУВ, 1997. — 144 с. //http://www.nbuv.gov.ua/books/19/97megen/1.htm
12. Верстюк В., Осташко Т. Стешенко Іван Матвійович// Довідник з історії України – Т. 3 – с.4// http://history.franko.lviv.ua/IIIs_5.htm
13. ММС, КН– 11099, РД – 707.
14. Національна заслужена академічна капела України «Думка». Історична довідка// http://dumkacapela.com/history/dovidka.html
15. ММС, КН-11097, РД-795
16. ММС, КН-11101, РД-709 (посвідчення наукового співробітника УНІКу на фірмовому бланку Інституту від 14 червня 1927 року за №2154)
17. ММС, КН-11100, РД-708 (посвідчення профуповноваженого колективу УНІК на ім’я Стешенко Я.І. від 19.07.1924 за №387, що було дійсне протягом трьох місяців (зазначено у примітці на бланку)
18. ММС, КН-11103, РД-711
19. ММС, КН-11102, РД-710
20. ММС, КН-11123, РД-731 – додаток №1
21. Історія Національної Академії наук України. 1918-1933. Науково-довідковий апарат. – К.: НБУВ, 2002. – С.487
22. ММС, КН-11105, РД-713
23. Пристайко В., Шаповал Ю., Справа «Спілки Визволення України»: невідомі документи і факти. Науково-документальне видання. – К.: Ін тел, 1995. – с.75
24. Центральний державний архів громадських об’єднань України (ЦДАГО України), ф.263, оп.1, спр. 55066
25. ММС, КН-11115, РД-723
26. ММС, КН-11123, РД-731
27. ММС КН-10561-10562, РД-169-170
28. Репеpтуаp укpаїнської книги, 1798 – 1916: Матеpіали до бібліогpафії. – Т. 1: 1798-1870 / Упоряд., підготовка до друку та прим. Л. І. Ільницької, О. І. Хміль; Наук. ред. Я. Р. Дашкевич; Відп. ред. Л. І. Крушельницька. – /Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України/. – Львів, 2006.– 387 с.