Exedi monumentum

Знову в Україні слух пройшов про Катерину. Кажуть: тієї, що поставлена в Одесі чиновниками виявилося мало. Надумали ще й у Криму поставити. Таке враження, що до цього ніколи в Україні пам’ятників не будували, досвіду того, які з них мають шанси на тривале життя геть зовсім немає. Ну що ж, ось шановному товариству кілька оповідок про те, що в Україні з пам’ятниками буває…



Побудували якось у Києві пам’ятник. Давно ще, геть на початку ХІХ століття. Зараз він найстарший у місті. Були у киян вагомі підстави на будівництва пам’ятника – повернуто було незадовго до того місту вольності Магдебурзького права, до якого міщани як-ніяк звикли, бо користувались ним вже кілька століть перед тим. От на честь радісної події зібрали гроші усім містом, та й поставили на схилах Дніпра пам’ятник - білу колону тосканського ордера з позолоченою верхівкою. Чим неприємно здивували Імператора Російського, Олександра І. Адже той про будівництва пам’ятника нічого не знав. Дізнавшись же через два місяці після освячення був вельми невдоволений. А відтак видав він окремий наказ і нові пам’ятники без затвердження їх імператором будувати заборонив, а київського генерал-губернатора невдовзі по тому взагалі звільнив. З того часу, кажуть, ні кияни, ні інший хто без дозволу височайшого будувати пам’ятники не наважувався. Але пам’ятник Магдебурзькому праву все ж зберігся.



Та час іде, і вирішила влада київська імператору Російському Олександру ІІ пам’ятник збудувати. Чи то на честь його чудесного порятунку у 1866 році від замаху терориста, чи до п’ятидесятої річниці вчиненої ним селянської реформи, але обов’язково так, щоб найбільший у всій Імперії. Як годиться, дозволу височайшого спитали. Та у Міністерства внутрішніх справ сумніви виникли – думка начебто гарна, але за чиї кошти той пам’ятник будуватимуть? А то ось у Вільні надумались Катерині ІІ пам’ятник поставити, а потім з державної скарбниці його фінансувати довелося. Листувалися київські чиновники з міністерством більше року. Але врешті дозвіл отримали. З тією правда умовою, що гроші на пам’ятник знайдуться у міському бюджеті. А ось пожертви київським сановникам міністерство збирати заборонило – бо якраз війна почалася, тож як би з того чого не вийшло…
Пам’ятник вийшов на славу – майже як у Петербурзі. На постаменті височіла бронзова постать імператора, обабіч неї містилися барельєфи й алегоричні фігури - жінки в російському костюмі, що символізувала Росію, і селян у національному вбранні (серед них і українця навколішках) які дякували імператорові за даровану їм волю. На пам’ятнику містився напис: «Царю-Визволителю - вдячний Південно-Західний край». Та дякував пам’ятником Олександру ІІ Київ недовго. Менш ніж за вісім років – у квітні 1919, пам’ятник було скинуто з постаменту революційним пролетаріатом. А вже у червні на його місце не менш революційно налаштовані та партійно-організовані комсомольці водрузили восьмиметрову фанерну фігуру червоноармійця – в будьонівці та з гвинтівкою. Щоправда простояла і ця фігура не довго, чи то розмокла, чи то з яких інших міркувань, але через чотири роки червоноармійця з п’єдесталу прибрали. Щоправда, будували потім поряд з тим місцям і вже після ІІ Світової, пам’ятника ще одному переможцю – Йосифу Сталіну. Але й цьому довелося простояти не набагато довше своїх попередників. Знесли. Після того на Європейській площі пам’ятників не будували.

Французу – від вдячних українців

Так вже трапилось, що коли кияни пам’ятник Магдебурзькому праву будували пощастило і іншому українському місту – Одесі. Призначив Олександр І Армана Емануеля дю Плесі, герцога де Ришельє, прозваного просто Дюком, містом керувати. Зробив цей достойник для Одеси багато. Так багато, що коли французький герцог повертався у Францію кабінетом тамтешніх міністрів керувати, то проводжаючи його (ледь не всім містом) казали одесити – пощастило Франції. Дуже поважали в Одесі дюка. І коли, у 1822 році до міста дійшла звістка про його смерть, міщани почали збирати гроші на пам’ятник. Та й мешканці інших міст долучились – багато поїздив герцог Ришельє по півдню України, в багатьох містах добру пам’ять про себе залишив. Подейкують, що пожертву зробив чи не кожен одесит – від градоначальника до бендюжника. Так і написали на постаменті: вдячні за незабутні труди його мешканці всіх сословій. Так з’явився в Одесі перший пам’ятник. І стоїть одеський «Дюк» непорушно вже більше ста років. І ще, дасть Бог, стільки ж простоїть. І ніякі революції, ніяка війна з політикою той пам’ятник не зачіпали. Бо немає Одеси без Дюка.

Катерині ІІ,
на честь присвоєння посмертного звання «засновниці Одеси»,
присвячується

Не лише у Києві будували пам’ятники різним імператорам з імператрицями. Одеса теж від Києва не відставала. І ось в умах чиновників невідомо якого рангу виникла ідея: на Катерининській площі – місці, освяченому під церкву Св. Катерини, пам’ятника імператриці побудувати. Тій самій, що її батьки нарекли Sophie Auguste Friederike von Anhalt-Zerbst-Dornburg, а потім у Російській вже імперії перехрестили на Катерину II. Як годиться, кілька років пішло на перемовини, доки Міністерство внутрішніх справ дозвіл видало, та доки державне фінансування на монумент було надано. Та факт лишається фактом. Пам’ятник було спроектовано, побудовано і з помпою відкрито року Божого 1900. Але не довго судилося пам’ятнику стояти – у 1920-му році знесли його за наказом нової – радянської влади, з відповідним висновком комісії на чолі з наркомом Луначарським – «художньої цінності не має». І баста.
Мабуть правду кажуть – за Катерининською тягнеться слава площі лихої, як і за квартирою з відомого роману. Найбільш точно, вірогідно сам не знаючи цього, підмітив особливість площі один з депутатів. Він пропонував поряд з Катериною (якщо вже відновлювати) поставити пам’ятники Гітлеру та Сталіну, так би мовити, для комплекту. Зі Сталіним шановний депутат трішки не вгадав, свого часу площу прикрашав пам’ятник іншому ідеологу комунізму – Карлу Марксу. А ось щодо Гітлера – цілком в межах «відновлення історичної справедливості». Адже в період окупації площа носила саме це ім’я. Та у 2007 році демонтували тут пам’ятник бунтівникам з панцирника «Князь Потьомкін-Таврійський», які протрималися на площі найдовше – 40 років. І вирішили відновити пам’ятник, що ледь двадцять свого часу простояв. Відновили, кажуть меценатським коштом, от тільки меценати виявилися не дуже щедрими. І стоїть тепер посеред міста Одеси приватна власність ініційована одеськими чиновниками, а одесити всім містом скидаються щоб її доглянути. Та ще й назвати ту власність пам’ятником «засновникам Одеси», вкравши в «Перлини біля моря» кількасот років історії. Ось таке історичне непорозуміння у межах відновлення історичної ж «справедливості».



Свого часу, більшовики, захопивши владу у Російській імперії видали декрет СНК РСФСР від14 квітня 1918 «О снятии памятников, воздвигнутых в честь царей и их слуг, и выработке проектов памятников российской социалистической революции». Створили відповідні комісії на чолі з Комісарами освіти і влаштували тотальну ревізію пам’яток встановлених на теренах Імперії. Є ті, хто твердить – комісія була компетентна і зносила лише те, що культурної цінності не являло. Є ті, хто заперечує – мовляв, варварами були більшовики, нищили культурну спадщину. І справді, історії відомо багато випадків, коли місцева інтелігенція, чи просто мешканці ледь не трупом лягали, щоб ту чи іншу пам’ятку знести не дати. Як от з Михайлівським Золотоверхим у Києві вийшло. Та все ж вціліли пам’ятники Мандебурському праву у Києві та Дюку в Одесі, хоч останній цілком під назву декрету підпадав. Але ж вціліли. А згадок про оборону мешканцями міста Одеси пам’ятника Катерині ІІ від варварського руйнування якось не збереглося. От і виходить, що пам’ятник побудований по волі та коштом громади має шанси на довге життя. А з ініціативи чиновника – рідко коли так трапляється.
Та незалежно від точки зору на ступінь варварства більшовиків, слід їм віддати належне – вони чітко усвідомлювали одну просту істину. Пам’ятник – від слова пам’ять. А пам’ять – дуже хитра штука. Вона формує майбутнє, визначає подальший шлях розвитку. І не годиться такими речами нехтувати, Кліо подібних вольностей не пробачає. Розуміли це поляки з прибалтами, коли скидали імперські та радянські пам’ятники у себе. Розуміли і росіяни, коли лишали і одні і інші, як символи величі російської, в історії якої, на думку тамтешнього президента, нема чого соромитись. Ось тільки ми – чи розуміємо? Чи є в Держави Україна власна позиція щодо своєї власної пам’яті? Бо допоки її, чіткої позиції щодо того, які пам’ятники потрібні українській Державі, не буде, не буде й чіткої перспективи розвитку, а натомість буде тривати війна з пам’ятниками, війна з історичною пам’яттю народу України.

ого, скiко написано. Читати коли?! Вам с Татарчуком хорошо, эт ваша профессия, можно сказать.

"Всяка імієт свой ум голова..." Шо виросло, то виросло.
Только в этих головах городских ума- кат ма! Не, не у все голов, естессно. Чего стоят головы первой и второй столицы, пня.
Читаем...