Поговоримо про історичну пам'ять

Чесно кажучи давно збиралась, але все ніяк руки не доходили тему створити.
А тут така цікава розмова про міфологію вийшла, що хоч круть-верть, а треба окрему тему заводити.
Чому?
Бо в розмові про міфологію ось тут: https://newmaidan.ukraine7.com/forum-f4/topic-t44.htm
початок бесіди з паном Татарчуком ознаменувався черговою фразою про "мнемотехніку": "Міфологія як технологія. Технологія ЧОГО саме? Як компонента - важлива та майже "необхідна та достатня" - технології "мнемотехніка", "мнемопсихотехніка", перепрошую за термінологію"

Чесно кажучи, особисто у мене, термін "мнемотехніка" викликає якесь майже фізичне неприйняття. З кількох причин. Ну, по-перше, я з цим словом давно знайома у іншому значенні - мнемотехніка - це техніка тренування пам'яті, запам'ятовування великих текстів, цифр тощо. Врешті, існує цілий ряд книжок на кшталт "М Н Е М О Т Е Х Н І К А - МИСТЕЦТВО ЗАПАМ'ЯТОВУВАННЯ" В. ХРОМОВА, тощо. Хто вирішив його до історичної пам'яті застосовувати - не знаю.
По-друге, я не настільки цинічна особа, щоб займатися "технікою" з історією свого народу.

А ось тут починається саме цікаве. Історична пам'ять - це така штука - десь на грані між офіційною історією і міфологією. Це те, що, з одного боку - відображено в підручниках, а з іншого - те, що "всі знають". Слід, принаймні звітувати собі, що підручник - не ретранслятор наукових праць на певну тему, підручник - це той набір знань про оточуюче середовище: країну, її історію, який має містити відповідь на питання "хто я є", і "хто такі ми", те знання/усвідомлення, з яким людина буде жити все своє життя у більшості випадків навіть не усвідомлюючи цього. Хто з нас перевіряв - на яких розрахунках тримається твердження про те, що земля кругла, а сонце є центром сонячної системи? Але ж ми у цьому впевнені, чи не так?

Ще цікавіше стає, коли починаєш співвідносити своє уявлення про українську історичну пам'ять з, скажімо так, європейським досвідом. І тут з'ясовується, що вони поняття "історична пам'ять" не вживають, як і "мнемотехніку" теж, натомість мають таку штуку, як "культура пам'яті". Це поняття не тотожне викладеному мною вище змісту "історичної пам'яті", воно більш зсунуте в бік "вшанування предків", чи що...

Але саме цікаве - ось тут. Європейці своє "культуру пам'яті" старанно підганяють до певного спільного знаменника, і вже досягли значинх успіхів. То куди ж у таке консолідоване середовище пхатися нам з нашою "історичною пам'яттю", ще не зовсім виробленою, канонізованою, але вже абсолютно точно відмінною від європейської (бо ж не узгоджували досі). Особливо якщо і не намагалися дізнатися як ту історію бачать європейці? Майже як в тому анекдоті про чорну кішку.

Але тут же є і наша перевага. Адже європейці теж варяться у своєму власному котлі і поглянути на цю справу "стороннім оком" - не можуть. Практично це так, не дивлячись на існування якоїсь там "світової наукової думки". Так ось. Ми якраз в стані поглянути свіжим оком. Повчитися як треба, а як не треба. Зрозуміти - бо не так вже далеко пішли одне від одного. І можливо навіть покращити щось. Для цього треба:
1.Усвідомити, що така штука як історична пам'ять існує і формує світогляд людини.
2. Вона не є тотожна науковим історичним дослідженням у чистому вигляді. Вона заснована, базується на наукових дослідженнях, але є ретранслятором їх у суспільну свідомість.
3. Зрозуміти особливості та відмінності від наявних у нас уявлень у європейській історичній пам'яті.

Яскрава ілюстрація номер 1.
Може ще хто не бачив - це звіт Юрія Шаповала про подорож до Німеччини, де науковці обговорювали взагалі-то здавалося б, наукові питання. Хоч насправді вийшла розмова про історичну пам'ять
http://www.day.kiev.ua/191970/
Цікаво, що автор (не знаю свідомо чи ні) вживає вже європейський варіант означення "культура пам'яті".

Далі буде. Зокрема і про точки дотику між українською та європейською історіями.

От же ж. Як під руки починає йти матеріал, як тіко починаєш за щось хапатись! Прошу, шановне панство - історична пам'ять "по-русскі". Так - десь на межі історії і міфології. Хто вже забув, що у всіх радянських підручниках було написано про "братні слав'янські народи"?
http://runewsweek.ru/theme/?tid=150&rid=2325

не вдаваясь в подробности. У меня - во где сидит эта мнемотехника! Но это совсем другая мнемотехника, чисто техническая , не имеющая никакого отношения к вами с Татарчуком приведенными примерами. Ух, сколько наконструировал-построил этих "мнемосхем"! Сразу даже "не въехал" о чем речь - шо, и здесь она? )))

Большой Brazer пише:не вдаваясь в подробности. У меня - во где сидит эта мнемотехника! Но это совсем другая мнемотехника, чисто техническая , не имеющая никакого отношения к вами с Татарчуком приведенными примерами. Ух, сколько наконструировал-построил этих "мнемосхем"! Сразу даже "не въехал" о чем речь - шо, и здесь она? )))

Ти бач - ще один різновид знайшовся. Це цей якись з себе звір?

та фихня. Лампочки-огоньки светяца, линии всякие... состояние техпроцесса отображают. Честно говоря, в чем то даже удобнее чем на дисплее. На дисплее все такое мелкое. Да еще кампутер нужен, а тут прямиком с контроллера управляется. Кароче, это на всю стену , и сразу видно с одного взляда. Если где бяда, то даж думать не нужно, что да как.

Большой Brazer пише:та фихня. Лампочки-огоньки светяца, линии всякие... состояние техпроцесса отображают. Честно говоря, в чем то даже удобнее чем на дисплее. На дисплее все такое мелкое. Да еще кампутер нужен, а тут прямиком с контроллера управляется. Кароче, это на всю стену , и сразу видно с одного взляда. Если где бяда, то даж думать не нужно, что да как.

Мдя. Багатозначне слово трапилось. Ну що - пане Татарчук - викреслюєм, чи будемо давати історичне визнеченння?

Мдя. Багатозначне слово трапилось. Ну що - пане Татарчук - викреслюєм, чи будемо давати історичне визнеченння? bounce

А есть еще и "Джонни мнемоник"... )) Этакий запоминатель-перевозчик- передатчик инфы. Так что, где-то рядом.

Мдя. Багатозначне слово трапилось. Ну що - пане Татарчук - викреслюєм, чи будемо давати історичне визнеченння? bounce

А есть еще и "Джонни мнемоник"... )) Этакий запоминатель-перевозчик- передатчик инфы. Так что, где-то рядом.

Термін звісно взагалі не історичний, тим більше якраз в цій аудиторії набиває оскомину - то навіщо мені за нього хвататися? Введено воно в обіг (в якості як я його тут вживав, при чому до історії а не до міфології) росіянами Холмогоровим та Переслегіним, введено доволі влучно, бо пояснювало дещо технічній інтелігенції.

Tatarchuk пише:

Термін звісно взагалі не історичний, тим більше якраз в цій аудиторії набиває оскомину - то навіщо мені за нього хвататися? Введено воно в обіг (в якості як я його тут вживав, при чому до історії а не до міфології) росіянами Холмогоровим та Переслегіним, введено доволі влучно, бо пояснювало дещо технічній інтелігенції.

Ага, я чомусь так і думала, що тут без Переслегіна не обійшлося.

Ок, тоді пропную все ж таки зупинитись на терміні "історична пам'ять". Він ширший і за "мнємотехніку" і за "культуру пам'яті". Перший, на скільки я зрозмуміла, стосується виключно формування певних принципів сприйняття історії, другий - зосереджений переважно на етичних моментах. А історична пам'ять - це і те, що ми маємо на даний момент, і те, що хотіли б отримати, і сам процес, врешті.

Серед його останніх статей є невиличка - щось на зразок передмови до книги "Війни і мир" з бібліотеки "Дня". Взагалі книга складається з окремих статей присвячених спільній тематиці - стосункам українців та поляків протягом кількох століть. І статей передмов у ній загалом кілька - окрім Мейса ще є Лариса Івшина, Ева Рибалт та Адам Міхник - автор передмови до польського видання "Війн та миру".

Досить несподівано я, видається, у цих текстах віднайшла відповідь на питання, які не дають спокою вже кільком поколінням українських істориків. Мені у тому числі.

Отже, частина перша - формулювання запитання.

Те, що таки не дають спокою у даному випадку сформульовано Ларисою Івшеною:
"Коли я ставила запитання, чому поляки консолідувалися, мені наші колеги-історики відповідали: пояснення просте - в них був Пілсудський. А в нас Пілсудського не було. Але для мене це часткове пояснення. Бо виникає безліч інших запитань: а чому в них був такий лідер,а у нас не було? ... Чому, скажімо, не прийняли Петлюру, не консолідувалися навколо нього?
...
Запитання залишаються. Вони спрямовані до сьогоднішніх українців, до наших політиків. Чи вміємо ми читати історію? Чи затребуваний безцінний, часто трагічних досвід? Як тут обійти той факт, що майже непоміченим минуло відзначення 125-річчя Петлюри, не маємо йому і пам'ятника в Києві... А пам'ятник - він же від слова "пам'ять"... Немає історичної пам'яті - немає пам'ятників. Немає пам'ятників - немає лідерів.
...
Ми - нація без могил. Де могила Богдана Хмельницьког, Івана Богуна, Пилипа Орлика, чи нашого "останього самурая" - великого гетьмана Калнишевського... А Івана Мазепи?... Де могила Петра Сагадачного, мужнього Тараса Чупринки (Шухевича)? Поки вони не тут, і нас тут не видно".

Взагалі-то, це пошук навколо вже давно відомого "Чому українську історію треба читати з бромом?" Але, як відомо: вірно і детально сформульоване запитання - половина відповіді. Як на мене - це саме той випадок. Інша частина - у висновках з цього питання та статті Мейса. Але про це - трошки згодом

Далі буде.

Як на мене самим цікавим у тексті Івшиною, тією підказкою, що й визначила для мене особито "правильність" у постановці питання є перелік імен, вміщений нею у цьому питанні. Вони з різних епох, вони самі по собі всі дуже різні. І, окрім того, що вони були українціями за духом своїм їх поєднує переважно лише одне - це все діячі військові. Не виключно політичні чи культурницькі - в багатьох з них і це теж у житті було, але саме військо поєднує їх усіх.
Так ось. "Бром" української історії, як на мене, полігає у тому, що ми не лише нація без могил. Ми нація з надто довгою пам'яттю, якою, можливо, ті могили підміняємо чи то компенсуємо.

Той же Пілсудський, яким так пишаються поляки. Всі його надбання було зруйновано за якихось двадцять років, а Польща стала країною соцтабору. Хоч і не увійшла до складу Союзу.

А у нас? Богдан Хмельницький не годиться на роль національного героя. Чому? Бо після його смерті підписаний ним військовий договір було якось так потрактовано, а його син не зміг утримати владу... і ми цілком усвідомлено дебатуємо на тему: Чи винен у цьому Хмельницький. Так само з князями Київськими. Ледь чи не кожному з них поставлено у провину те, що було після його смерті.

І, у мене складається таке враження, тут вже нічого не зміниш. Особливіть історичної пам'яті вкорінена на рівні історичної міфології.

Наталя Яковенко

Нова доба – нові підручники.
Про потребу дискусії над підручниками з історії України

Як відомо, колективне уявлення про спільне („наше”) минуле утверджується не внаслідок того, що пересічна людина досліджувала історію, а внаслідок того, що вона просто „знає” її, причому основи такого „знання” було закладено передусім у школі. Не зайве нагадати, що згадане колективне уявлення про минуле, або так звана „історична пам”ять” – це фундамент національної ідентичности. Адже дякуючи спільному образові минулого, більш-менш однаковому для мільйонів Я, ми ототожнюємо себе з перемогами й поразками попередніх поколінь, з нашими спільними героями, зі священними для нації місцями пам”яті, з досягненнями нашої культури і т.д.
Ситуація ускладнюється, коли в спільноті, що являє собою народ однієї країни, функціонує декілька різних за змістом канонів „історичної пам”яти”. Класичним прикладом такої ситуації, яка потенційно може поглибити конфлікт у суспільстві, служить, на жаль, сьогоднішня Україна. Більше того, різні інтерпретації історичного минулого тут нині виступають свого роду еквівалентом політичних настроїв. З одного боку, для багатьох українців, особливо на сході й півдні, залишається актуальною „історична пам”ять”, прищеплена радянською школою та пропагандою (тут опорними пунктами виступають акценти на російсько-українському – слов”янському й православному – братерстві, героїка Великої вітчизняної війни та міф соціального захисту людини в СРСР). З іншого боку, виразно окреслився канон нової – державницької – „історичної пам”яти”, пропагований через сьогоднішню офіційну історіографію. Згідно з ним, наприклад, Київська Русь тлумачиться як буцімто перша українська держава, а Козацький Гетьманат ХУІІ-ХУІІІ століть – як цілком незалежне політичне утворення. По суті, тут ідеться про свого роду ілюстрацію до політичного гасла про нібито одвічну мету українського народу – мету створення власної держави. Кон”юнктурні перегини в обгрунтуванні цієї ідеї очевидні, але загалом такого типу „історична пам”ять” доволі успішно прищеплюється, зокрема, в Центральній Україні, історично пов”язаній з Києвом та козаччиною. Врешті, побутує ще один різновид „історичної пам”яти” (переважно на заході України), який апелює передусім до націоналістичних вартостей та до героїки ОУН-УПА.
Таке, сказати б, „розтроєння” історичної свідомости можемо спостерігати у багатьох проявах:
• у ставленні до шкільних підручників історії, які однією частиною населення ентузіастично приймаються, а другою заперечуються;
• у номенклатурі пам”ятників (годі поглянути на старі й новоспоруджені пам”ятники в різних регіонах України);
• у „війнах топонімів”, себто переназиванні вулиць та населених пунктів;
• врешті, у відчутті хаосу, яке огортає вчителів при черговому коригуванні шкільних підручників (в одній із публікацій київської газети „День” за 2002 рік матеріал про таке корегування було дотепно названо: „Ми є країною з непередбачуваним минулим”).
Як виправити цю, вочевидь нездорову, ситуацію? Гадаю, тут нам варто звернутися до західного досвіду, де проблема переосмислення шкільної історії гостро постала після Другої світової війни, а завзяті підручникові дискусії точилися у США і Японії, Індії і Швейцарії, Німеччині й Мексиці і т.д. Ці дебати, які втягнули в себе найширшу публіку, призвели в підсумку до того, що історія перетворилася на дволикого Януса. Одним її обличчям стала дослідницька (скептична) наука, а другим – популярна та дидактична (шкільна) історія. Перша за означенням мусить усе піддавати критичному сумніву, тоді як призначення другої – передовсім виховне, а тому вона не може й повинна вдаватися в скепсис, уникаючи „простих правд”.
Наведу єдиний приклад шкільної міфологеми, яка вочевидь потребує сучасної корекції. Скільки років українській нації? Розпочати належить із питання, що таке нація та коли і як вона виникає? Згідно зі старим розумінням, сформульованим ще на зламі ХУІІІ-ХІХ ст., національна приналежність є вродженою, бо її обумовлює мова, релігія та етнічна культура людини. Натомість у другій половині ХХ століття на зміну етнічній концепції прийшов погляд на націю як на „уявлену спільноту”, членів котрої єднає не мова й кров, а усвідомлене почуття національної приналежности, причому часто-густо воно може не збігатися з етнічним походженням. На багатьох прикладах української історії ми знайдемо підтвердження тому, як ставали „українцями з власного вибору” росіяни Микола Костомаров і Дмитро Донцов, син угорського революціонера й польської шляхтянки Володимир Антонович, поляки Тадей Рильський і Вячеслав Липинський та ін. Погляд на новітню націю як „уявлену спільноту” є особливо актуальним для України, де в минулому не було власної держави, а спільна ідентичність українців почала формуватися лише в другій половині ХІХ „столітті націотворення”, і власне це дало змогу „склеїти разом” фрагменти національного простору – підавстрійську Галичину, підросійські Малоросію, Новоросію і Слобожанщину та ще донедавна річпосполитські Волинь і Поділля.
Коли згадані погляди новітньої науки прокладуть собі дорогу до шкільного підручника (чого поки що не зроблено), тоді ми зможемо говорити про деміфологізацію дотеперішніх уявлень про „вік” української нації. Впевнена, це анітрохи не зашкодить нашій національній гордости, навпаки – відкриє дорогу до „українськости” багатьом людям у сьогоднішній багатоетнічній Україні.
Такі самі приклади можна навести стосовно багатьох інших обігових сюжетів популярного канону української історії. Універсального рецепту на осучаснення національної „історичної пам”яти” немає. Існують, проте, певні взірці коригуваня історичних міфів із вимогами сьогоднішнього світу. Наприклад, європейський варіант такої корекції передбачає не наголошувати в шкільництві на героїко-войовничій („звитяжній”) історії, бо в Європейському Союзі таких „звитяжних історій” набереться чимало, а до чого призводять практичні спроби їх зіставлення – показали Перша й Друга світові війни. Відтак, пропонується розпочати перехід від „пам”яти війни” до так званої „пам”яті миру” – з акцентом на повсякденному житті й розмаїтті та взаємопереплетенні культур, на зіставленні різних точок зору на одну й ту саму подію, постать тощо.
Така модель популярної та шкільної історії виглядає, принаймні в теорії, привабливо. Але разом з тим, перед Україною нині стоять не зовсім ті самі завдання, що перед будівничими „Європейського дому”. Бо декларуючи своє прагнення „увійти до Європи”, ми хоч-не-хоч мусимо спершу зліпити докупи те, що хотіли би примістити на мапі європейського мультикультуралізму – свою українську ідентичність. Отже, наша популярна історія спершу мусить „домовитися” про більш-менш єдиний для всієї України образ національного минулого, що був би якоюсь продуманою мірою скоординований з уже наявним комплектом уявлень про минуле. Які конкретно вартості мала б утверджувати така історія – не беруся судити одноосібно: це справа публічної дискусії. Одне ясно: шкільна історія має абсолютно визначену кінцеву мету – виховати лояльного, патріотично настроєного громадянина. Але ясно й інше: виховні акценти шкільної історії – це не скам”янілі ідоли, що їх було надано раз і назавжди. Адже національна ідентичність, як і все на світі, мусить зазнавати уточнень залежно від потреб та вимог часу.
Які уточнення мені особисто здаються нагальними? Наведу всього три приклади, хоча їх можна привести набагато більше.
Приклад перший: ми звикли сприймати своє минуле передусім як трагічний випадок „поглинутого злим сусідом” народу. Насправді ж поглинання слабшого сильнішим було, як це не сумно, досить розповсюдженим явищем. Згадаймо, скільки народів поглинула Франція, перетворюючись на національну державу! Де нині Прованс, Нормандія, Бретань, Бургундія? Де польська Мазовія? Де Трансільванія? Отже, навпаки – український випадок знаменний тим, що не маючи держави ми зберегли себе як певну етнічну цілість, хоча й це не є річчю унікальною - адже так само „вижили” словаки, латиші, естонці, литовці, македонці, ба, навіть італійці. Перефокусування нашої ідентичности з мартирологічної на „оптимістичну” додало би нам національної гордости і, в підсумку, поваги світу.
Приклад другий: ми звично тлумачимо козацтво як унікальне явище. Поза сумнівом, козацька традиція стала поштовхом до формування модерної національної свідомости в ХІХ столітті. Але нині – вже ХХІ століття. І давно доведено, що козацтво не було виключно українським феноменом – адже козацькі громади існували не лише на Дніпрі, а й скрізь, де лиш виникала „нічийна смуга” між кочовим та осілим світом, - на Волзі, на Дону, на уральському Яїкові. Проте тільки наші козаки спромоглися створити власну державу – Гетьманат, і хоча цей експеримент не витримав перевірки часом, але він справді є унікальним явищем. Акцентуючи цей момент у шкільній історії, ми отримуємо суто своє, ніким не зайняте місце на мапі європейського минулого.
Останній приклад: Теперішній канон української „історичної пам”яти” будується, сказати б, як „пам”ять опору” – постійної боротьби героїв із загарбниками та кривдниками. Тому ми звично говоримо про визвольні змагання – будь то козацькі війни, мазепинський виступ чи новітні події – як про сукупний порив до волі, що йому опонували тільки зрадники й перекинчики. Але так насправді не було. У всякій спільноті зазвичай суміщаються різні типи лояльностей. За Хмельниччини поруч із адептами московської протекції жили люди протурецької орієнтації та люди, щиро віддані ідеї перетворення Речі Посполитої на федерацію „трьох народів”, де знайшла би своє місце й Україна-Русь. Паралельно зі змаганнями Мазепи функціонувала так звана малоросійська ідентичність, яка бачила добро для свого народу в злуці з Москвою. У радянську добу поруч із героями-дисидентами жили „тихі” опоненти режиму, а також лояльні до СРСР громадяни, які по-своєму теж любили Україну.
Адже всяке суспільство – це відкрита система, що реалізує себе не через один-єдиний шлях, а через цілу низку альтернативних поведінкових стратегій. Визнання цього очевидного факту підштовхує до визнання того, що українському минулому нарівно належать як безкомпромісні герої, так і їхні опоненти, бо вони теж керувалися гідними пошани спонуками. Можна закинути, що „негероїчна” історія нездатна захоплювати уяву, отже – корекція дидактичної історії „за європейським рецептом” – як багатовекторної - може зробити її нудною. Згодна, тому й говорю про це обережно – як про таке, що виглядає привабливим теоретично. Ми ще не пробували, тому не знаємо, що з цього вийде на практиці та в який спосіб можна зберегти емоційну лінію, а разом з тим зробити національну історію багатомірною.
Особисто мені здається, що багато чого можна розв’язати за допомогою простої правди. Наприклад, у моєму нарисі історії України є розділ під назвою Кошмари війни, де оповідається про сумно відомий епізод - різанину євреїв повстанцями упродовж липня 1648 року на території України. Популярні виклади української історії досі це делікатне питання не заторкували. Що ж до мене, то я спробувала описати цю трагедію, виходячи з того, що її винуватцями були не ми з вами, а українці середини ХУІІ століття, які керувалися цілком інакшими уявленнями про добро й зло, ніж ми, люди ХХ століття. Вони були жорстокими лицарями війни, а війна ХУІІ століття велася за своїми законами й правилами, і не нам їх коригувати. Оскільки через нарис пропагується певна популярна візія минулого, то згаданий сюжет можна вважати за спробу інтервенції дослідницької історії в масову „історичну пам”ять”. Мені здається, що в даному випадку це аж ніяк не шкодить героїзованому образові минулого, а разом з тим є „політично коректною” правдою, причому цілком прийнятною для потреб шкільної дидактики і з гуманно-виховних міркувань.
Повертаючись до трьох згаданих варіантів „історичної пам’яти”, котрі нині циркулюють в Україні і котрі я умовно визначаю як 1) „пам’ять” сходу й півдня, 2) „пам’ять” центральних регіонів і 3) „пам’ять” Галичини, мусимо визнати, що всі вони, попри різнобій, є живими й мінливими. Отже - з ними можна сперечатися, їх можна корегувати. Прагнення до уніфікованого канону „історичної пам”яті” завжди до певної міри утопічне, і досягнути цього важко кожній нації. Проте ідеал, бодай і недосяжний, має існувати, а якась критична більшість населення - визнавати себе причетною до спільного минулого.
Які опорні пункти мала би акцентувати така, по можливости уніфікована, „історична пам”ять”? На це питання я не можу відповісти, бо дискусії над ним ще навіть не розпочато. Гадаю, проте, що передусім належить обміркувати шляхи згладження тих регіональних протиріч, про які щойно згадувалося. Наголошую: мова йде не про повну деконструкцію локальних варіантів, а про згладження непримиренних протиріч між ними. На мою думку, цього можна досягнути за умови, якби вдалося регіональну „історичну пам’ять” частково модернізувати, а частково - залишити такою, як досі. Серед вартостей цієї другої, незмінної, частини я би відвела найпочесішне місце культивуванню локальної „історичної пам”яти”, бо локальна історія емоційно „оживлює” минуле. Натомість у частині, що безумовно підлягає переформулюванню, локальні варіанти мусять бути об”єднані спільним дахом - „історичною пам”яттю” українського народу як політичної одиниці, - народу, що став єдиним цілим не за аріїв, трипільців чи козаків, а в перипетіях бурхливого ХХ століття.
Це й може бути прикладом модернізації, яка би сприяла виробленню в сучасного українця – байдуже, східняка чи галичанина – спільного відчуття „нашої” історії, причому „актуалізованої” та „оживленої” на конкретному, емоційно досяжному рівні. Останнє належить до царини педагогіки, але „будівельний матеріал” для неї постачає дидактична історія. У цьому мені вбачається зв”язок між вченими й учителями: історик „пропонує”, а педагог впроваджує, бо на ньому лежить прямий обов”язок виховати громадянина-патріота. Але зміст „пропозиції історика” має бути погоджений у спільній дискусії між ним та вчителями – людьми, котрим доведеться цю „пропозицію” у спрощеному згустку прищеплювати майбутнім громадянам.

Отже, я закликаю ініціювати вже давно назріле публічне обговорення канону шкільної історії. На завершення ж хотіла би наголосити на загалом відомій речі: „історична пам”ять” нації – це категорія мінлива, відтак, кожна нова ситуація неминуче тягне за собою корекцію цієї-от „пам”яти”, а відповідно - й національної ідентичности її носіїв. Стосовно нашого випадку, то, за моїм глибоким переконанням, та „історична пам”ять”, яку нині пропагує школа, є анахронічною реплікою зразка ХІХ – початку ХХ ст., таким собі модифікованим варіантом Ілюстрованої історії України Грушевського. Але між нами та добрими устремліннями наших попередників пролягла прірва змін достеменно у всьому - у суспільстві, політиці, культурі, ментальности. Відтак, поміж викликами життя та шкільним підручником склався парадоксальний „розрив у часі”. Це потребує, гадаю, нагального втручання, бо школяр, якому школа прищепила продукт, розрахований на аудиторію початку ХХ ст., неминуче матиме проблеми, ідентифікуючи себе із сьогоднішньою Україною. Відтак, пора зважитися на радикальну модифікацію шкільної історії – модифікацію, яка перетворила б українську націю зі схоластичної абстракції на спільноту людей живих і конкретних.

Сказати просто що мені стаття сподобалася - це типу нічого не сказати.
Авторка просто молодець! Так чітко зформулювати проблеми та відсикти багато зайвого, знімаю капелюха.

Єдине що мушу зауважити - ще є кримська історія, насамперед Кримського ханства, яка вже виховала в останні роки своїх відомих істориків (напр. Олекса Гайворонський як самий яскравий представник). Там теж багато чого і в фактологічно-скептичному, і в міфологічному плані... нетрівіального.

Tatarchuk пише:Сказати просто що мені стаття сподобалася - це типу нічого не сказати.
Авторка просто молодець! Так чітко зформулювати проблеми та відсикти багато зайвого, знімаю капелюха.

Єдине що мушу зауважити - ще є кримська історія, насамперед Кримського ханства, яка вже виховала в останні роки своїх відомих істориків (напр. Олекса Гайворонський як самий яскравий представник). Там теж багато чого і в фактологічно-скептичному, і в міфологічному плані... нетрівіального.

Дик - Вам і карти в руки. Яковенко - спеціаліст з середньвічної історії України, ще кілька "пишучих" - з історії ХХ століття. Я практично нічого не знаю про Крим, спеціалістів з кримської історії ХХ століття не бачу, з усієї когорти, здається, ніхто тими питаннями не займається. Аналізуйте ...нетрівіальне - з задоволенням почитаю.

Якщо візмите на себе працю таки прочитати "Вступ до історії" - можемо разом подумати про рецензію. Можете вважати це пропозицією.

http://www.duh-i-litera.kiev.ua/duh-i-litera/3-4/10.htm

Ну, це вже зовсім класичний текст.