Новорічне звернення

Новорічне звернення українського народу (ух ты, как смело однако!)
або
Білий фрак для Президента

Пане Президенте!
Ще трошки і десь о 23.50 - 31 грудня - за давньою телевізійною традицією, яка з’явилася за часів вибореної мною дивним чином Незалежності (а може й того раніше), Ви прийдете до мене – мудрого українського народу – в гості з чарчиною грайливого шампанського, зі святковими новорічними вітаннями та намаганням узагальнити мої гідні цьогорічні здобутки. Ви прийдете, аби нагадати мені величні події року, що минає, та ознайомити мене з реєстром Ваших небувалих успіхів.

Вже не один рік ми з Вами знайомі, Пане Президенте, але цього разу я маю нагоду і неабияке бажання Вас випередити. І готуючись до нашої довгоочікуваної зустрічі (один на один, так би мовити) я встиг зібратися і, дещо обміркувавши, нашкрябав ключові тези свого виступу.
Тези я писав собі сам і не заздалегідь, а в останні хвилини 2007-го року, тому вийшло дещо незв'язно та плутано (нуууу як завжди). Адже це Ви, Пане Президенте, у мене послідовний та незаангажований, ну а я - і заангажований, і непослідовний... „Русизмів” уникнути теж не вдалося – така вже у нас Країна...

Ось тут у мене на святковому столі світиться пляшечка відкоркованого смачного алкоголю, я вже трошки хильнув за старий рік з його ґвалтовними поворотами та небезпечними перехрестями... Ні, ні – закусювати я зараз також нічим не буду, бо як Ви пам’ятаєте – що у тверезого в голові, то у НЕ зовсім тверезого... ага-ага, бачте - Ви вже самі мені й підказали – саме так, Пане Президенте, саме так... тому й не закусюю...

Коли я „ітожив”, те що прожив................

Вікторе Федоровичу, а Ви що тут робите і чого мене з пантелику збиваєте? Що Вас непокоїть? Зачекайте, будь ласка, в тіні свого зоряного кабінету під ясно-блакитною ялинкою, не западайте у вічі.
Ну чого Ви такий нетерплячий?... І навіщо порушувати регламент? Та знаю я, що ВИ мене вдвох із паном Президентом у цю передноворічну ніч довбати будете, але все одно - зачекайте... текст наразі довчіть, а то знову щось переплутаєте, або якесь слово з голови вилетить... і ніхто Вам не підкаже, бо всі будуть дуже зайняті або геть сп'янілі...

Ну гаразд, якщо вже Вам, Пане Ще Один Прем’єр, так не йметься – забирайтеся до іншого телевізора... Та що ж Ви отаке чините! Ні, не сюди, ні в якому разі не через мої приватизовані апартаменти... спробуйте якось по проводах проскочити, як той електричний струм, повз очей моїх і непомітно... не загромаджуйте своєю величчю приміщення, бо в моїй оселі і без Вашої самовдоволеної постаті місця замало... Ну що там у Вас? Справляєтесь? Тінь заважає? А Ви її позбавтеся... Як-як? Звідки ж я знаю „як”? Самі в тінь зайшли, самі й виповзайте...

Ніч яка місячна, зоряна, ясная... видно...........
Ой, вибачте! Це я знову хильнув...

Юлія Володимирівна! А Ви що - теж жадаєте звернутись до мене з пропозицією, щодо зменшення податку на додану вартість і розповіддю про збалансований бюджет? Але я до Вас поки що чіплятись і не збираюсь. Скільки часу Вам потрібно на „раскрутку”? 100 (сто) днів достатньо буде? От і домовились! Через 100 днів я призначаю Вам побачення, зустрінемось в реалії, так би мовити...
А Ви за цей час (дуже прошу) докладіть певних зусиль і зробіть так, щоб ці 100 днів „потрясли Країну і світ”... Дата закінчення даного терміну припадає десь на 1 квітня? Ну то нічого, щось придумаємо...

Ага! І до своїх хлопців-соратників уважніше придивіться, що вони з себе представляють зблизька і про що там шушукаються поміж собою та за моєю спиною...
І ще одне... На каток цієї зими ходити не варто, хай їй грець – тій ковзанці, бо знов-таки через корупцію перечепимось... Адже Ви, Юлія Володимирівна, так само як і я, нашого Пана Президента добре знаєте – він що-небудь як уткне... і буде нам з Вами лихо... Хоча Пан Президент і без цього вміє мене і дивувати, і дратувати... Чаклун наш... добрий дервіш...

Пане Президенте!
А Раїса Василівна зайняти пост Міністра оборони сама відмовилась? Аааа, їй колір „хакі” не до лиця, не подобається їй той колір (мені, до речі, теж цей колір не лічить)... І „калашникова” вона за відведені секунди звісно зібрати не зможе... А з паном Калашниковим бач як швидко розправились, майже блискавично... а хлопчина він непоганий був, справжній військовий і в скрутну годину міг у нагоді стати... Але скинули хлопця з депутатського Олімпу... даааа... а втім, Пане Президент, як на мою думку - Раїсі Василівні секретарство мало сенс раніше запропонувати – а там дивись і ще на один голос „за” більше було б... І про славнозвісне місто З’їздоград я також вже забув... А знаєте, пане Президент, як мені ТОДІ страшно було... ну да ладно...

Запрягайте, хлопці, коней..........
Ой, мене (здається) вже понесло!

Пане Президенте!
Вас, звичайно, не дуже цікавить як я прожив цей рік... але я вижив! Я протримався на плаву, я вистояв під тягарем життєвих негараздів, які силою-силенною розхитували мою домівку, я зробив деякі висновки... бувало, що розгублювався й плутався в тому гармидері, який коївся навколо мене... іноді мене заносило кудись не туди, так само як і Вас... і відтепер ми з Вами квіти, бо Ви також багааааато до чого свою руку доклали... Ось такої, Пане Президенте....

А який дарунок, чи то гостинець, Ви мені під ялинку покладете, щоб я розчулився? Гаразд, умовили, зараз я відвернуся й заплющу очі, а ви ховайте свій дарунок... та не буду я підглядати, бо чесний... Що це? Знов чорний ящик? Тоді робимо так – торгуємось з Вами до останнього, а потім я беру грошима. Та не хочу я більше Ваших призів! У мене їх стільки по закапелках поназбиралося, що вже й складати нікуди, я весь у Ваших призах, як чернець у молитвах... Краще – не бентежте мене... Чи все ж таки погодитись на приз?...

Ой у полі два дубки, два дубки..............
Все!!! На співи я більше не відволікаюсь!

А втім я знаю – президенти приходять і уходять, а народу тікати нікуди... Ось майже і все, що я встиг сказати за відведені мені 10 хвилин... Здається вклався, не зловживаючи Вашою увагою, Пане Президент...
І тепер я буду їсти й чаркувати, бо дуже зголоднів, поки з Вами контактував...

О! Пане Ще Один Прем’єр! Ви знов-таки тут як тут! Що цього разу не так? Чого Ви мене відштовхуєте? І не треба сміятись над горем людей...
Ми ж з Вами домовилися, що регламент порушувати не будемо... всім учасникам теле-мосту - по 10 хвилин... першим слово взяв я, другий на черзі - Пан Президент, потім Прем’єр-міністр пані Тимошенко, ну і наостанок (чи то на посошок) із заключним словом – Ви, Пане Ще Один Прем’єр... і без ВАС я нікуди...

Куди-куди Ви кажете мені йти? З якого такого дива і як Вам тільки не соромно? Та я ж лагідний, як той кетчуп.... А Ви так неввічливо і зневажливо себе поводите щодо мене і моїх толерантних висловлювань і міркувань...
Ну то таке, я не ображаюсь... а Ви заждіть ще трошки і все буде добре...

А наразі я передаю слово Вам, Пане Президент! Ви готові?
І останнє! Коли будете мене вітати – зверніться до мене не „народ”, а „нація”... „народ” – це звучить якось буденно, а „нація” – тріумфально!
І... поїхали!!! про стрімкий економічний поступ, про темпи зростання української економіки, про збільшення моїх доходів на декілька відсотків, про євроінтеграцію, про консолідацію зусиль, про ідеї порозуміння і позицію суспільства........... я нічого не пропустив?
Одне й те саме, одне й те саме із року в рік...

А тепер всі уважно подивились на мене, який я тільки гарнесенький і веселий – весь у „дощику”, конфетті, з серпантином на вухах і оберемком полум'яних побажань..........

З Новим роком тебе, НАЦІЯ!!! І нехай ВСІМ щастить!!!